Низько схиляю голову перед талантом  мудрої людини Валентина Якимовича Василенка.  Як доречні  та  необхідні сьогодні його твори, саме зараз і саме для нас, молодого покоління, щоб юність вивчала,  пам’ятала та передавала своїм дітям любов до творчості Великого Українського Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка, бо тільки той,  хто шанує і пам’ятає своє минуле, має право на майбуття.
13 березня я була запрошена   на  презентацію  книги Валентина Якимовича «З любов’ю до Тараса». Відвідавши дане свято, я поринула у світ чудової атмо-сфери, світ розуму та роздумів, творчості і таланту, і  нова сила патріотизму відкрилася у моїй душі. Я наново подивилася на  життя  і зрозуміла, що  коли палає вогонь, то людство не тільки зігрівається навколо нього, людству осяяна дорога яскравим  світлом  вогню до прекрасного. Так, дійсно,  я вважаю  твори В.Я. Василенка  світлим сьогоденням, для  нас це немов би такий потужний поштовх із середини серця, що постійно і настирливо  тормошить  тебе  і зобов’язує діяти. На мій погляд, почесний вік Валентина  Якимовича дає йому право спокійно відпочивати  або поратися по своєму господарству,  приділивши  більше  уваги  своїй родині, але ж  ні - він перегортає пласти історії і щоразу влучно заставляє замислюватися над життям. Книга «З любов’ю до Тараса» прочиталася  на одному подиху,  ще б пак  -  це думка та погляд наших земляків на творчість  великого  світового генія Тараса Григоровича Шевченка.  
Не раз  ловила себе на думці: чому скільки років ми не помічали те, що було поруч? Що може бути ближче рідної домівки та рідного порогу? Саме тут,  де реве Ревучий, я  народилася і проживаю  ось уже 49 років,  але ні в дитинстві, коли вивчала твори Шевченка, ні коли дивилася на  річку  Дніпро, не замислювалася, що саме велич Дніпровських порогів  і була натхненням для написання «Заповіту» та інших шедеврів   Т.Г. Шевченка.
І це не містика - це  наші реалії. Маже через 159 років наша односельчанка, вчитель Л.І. Ленда поставила історичну дилему перед суспільством: то ж яке бачення надихнуло  Шевченка на написання  «Заповіту»? Так, мандруючи  до Запорозької  Січі, Тарас Григорович не міг не відвідати Дніпровських порогів. Стоячи біля наймогутнішого і найнебезпечнішого Ненаситецького  порогу, або  Діда–порогу  (так ще звали його  в народі), зі слів  біографів,  він був дуже  вражений. А ще  його вразила  зубожілість земель дніпровських  після розгрому козацтва Запорозької Січі, він пише вірш «Минаючи убогі села, понаддніпрянські невеселі»…    А ми, живучи  поруч із селом з гучним  іменням Ненаситець,  навіть і не замислювалися, в якій історичній стороні  ми народилися і зростаємо: скіфські кургани, розкопки  та дослідження  стоянок  по лівому  берегу р. Дніпро істориком Д.І. Яворницьким,  могила  одного із князів київських  Святослава Ігоревича в с. Микільське-на-Дніпрі, що якраз навпроти нашого села Василівка-на-Дніпрі…
А сам засновник села граф Іван Максимович Синельников!  Згідно з історичними  фактами,  граф  Синельников  побудував та  заснував  дві  залізничні станції  в м. Синельникове та с. Славгород, також  ним була заснована лоцманська школа для вивчення майстрів річкового порту, для навчання лоцманів для проходу через страшні 9 Дніпровських порогів.
Саме Запорозьке козацтво, його трагічна історія та Дніпровські пороги і манили до себе Великого Т.Г. Шевченка, тут  він і побував в 1843 році, а через 100 років,  у переламному  1943-му, відбулося  переможне  форсування  р. Дніпро в районі  села Олексіївка (Ременове).  
Тож хочу визнати, що мене  Ваші  книги,  шановний Валентине Якимовичу, змусили  не тільки  поглянути на життя по-іншому, вони змусили мене гордитися  моєю  домівкою - Наддніпрянським краєм, де живуть чуйні, прості, роботящі й щирі люди різних національностей, але  однієї  віри – віри  у  спокійне розмірене  життя своїх дітей і онуків.
Схиляю голову в пошані перед Вашою невтомною працею і бажаю  Вам, щоб Ваш розум був такий же світлий і  мудрий, руки щоб Ваші могли ще довго тримати перо і писали нові твори,  а ноги щоб не знали  зупину і втоми.
До речі, в день презентації книги я зустріла ще одну  талановиту людину  Наддніпрянського краю,  творчістю якої я захоплююся уже давно  - Зінаїду Дем’янівну  Грушко-Колінько. При зустрічі  Зінаїда Дем’янівна  подарувала  мені свою книгу «Степе мій» (мої враження про цю книгу я вискажу для Вас, шановна  Зінаїдо Дем’янівно,  окремо).
Наталія ПАСЬКО,
Василівський сільський голова.

На закінчення:
Шановний Валентине Якимовичу,  щоб ви  розуміли, що  ми не просто  існуємо на цій святій землі, а кожен  із усіх сил старається  віддати  частинку  своєї  любові, своєї поваги до рідного краю,  я на Ваш розсуд і ознайомлення  друкую свої  думки.
 
„МОЯ УКРАЇНА„
Моя Україно  –   село  мальовниче,  
Що гордо стоїть на схилах  Дніпра.
Моя Україна,  ти матінка мила,
Моя Україно,  а чим ти моя?
А тим, що мене колисала,
А колисаючи,  пісню співала,
Що рідний поріг і колиска моя -
Це ти, Наддніпрянська моя сторона.
Де рідна до болю верба над водою,
Стежина, що в’ється над берег-рікою.
І серце стискає від болю і жалю,
Що я не лебідка і в вись не злітаю.
Не можу руками село огорнути,
А тільки вустами до неньки прилинути.
Вклонитися низько землі і порогу,
І річці, і броду, і всьому живому.
Бо разом із Вами я край свій шаную
І рідне гніздо, як лебідка будую.
Все щире і ніжне, що в серці я маю  –
Тобі, Батьківщино, я щиро вручаю.
А все, що навчила мене і дала ти,
Я синові в спадок повинна віддати.
Щоб зберегти всі стежини у полі,
Немов наврочені від бога, як долі
Ті, що сплелися від власної волі.
Щоб рідний поріг і село шанувати,
І щоб не зганьбити, а  прославляти.
(написано в 2005 році).