З цією жінкою познайомилась під час вечірньої прогулянки в районі стадіону на вул. Миру. З двома ціпочками, вона ледь пересувалася тротуаром, раз-по-раз зупиняючись. 
– Поліна. – так назвалась. – Ось рухаюсь… 69 років настукало.
Далі жінка розповіла, що саме в оті, вже пенсійні роки, почала набирати вагу, весь час посилювався біль у суглобах. Син до яких лікарів тільки не возив. Висновок один: схуднути, а далі обирати – лежати чи ходити.
– Який тут вибір: звичайно, рухатися. Бо навіть уві сні важко уявити, як це – лежати. Ось так і намагаюся долати метри. А ще обмежую себе в їжі. Лікар сказав, що невеличкий шматочок хліба з маслом – це для мене як делікатес. Вагу трішки скинула, однак ще потрібно. 
Часто люди, які все життя пропрацювали, з нетерпінням чекають на пенсію, мовляв, тоді хоч відпочинуть. А потім для деяких той «відпочинок» перетворюється на великі проблеми зі здоров’ям. 
Під час своїх прогулянок я познайомилась з багатьма людьми пенсійного віку, які не хочуть здаватися рокам. Серед них Євгеній Назаров, Володимир Ніконенко, Володимир Бутін із дружиною Зоєю. До речі буде додати, що Бутін переніс інсульт, виникли проблеми з пересуванням, не діяла рука. Не здався хворобі, наполегливо почав займатися фізичними вправами. Нині він один з тих, хто повернувся до активного життя.
Особливу увагу привернув високий стрункий чоловік, який систематично щовечора накручував цілі кілометри. Ми познайомилися: Володимир Миршавка, і настукало йому 71 рік. Стаж роботи – понад 50 років. Працював на ресорному майже від самого його заснування до того, як завод перестав діяти. Потім на інших підприємствах – його з задоволенням приймали на роботу, бо завжди відповідально ставився до своїх обов’язків, а ще належав до тих працівників, котрим що не доручи – все виконають, причому, зі знанням справи.
Певний час, коли вже перебував на пенсії, Володимир Григорович шкодував, що кинув роботу. Однак згодом знайшов собі заняття, причому дуже захопився ним, про що свідчить багато виконаних на дереві портретів відомих поетів, письменників, згодом з’явилися ікони. Все це знайшло своє місце на стінах його квартири. Друзі, знайомі, переглядаючи ці витвори, хвалили, цікавилися, як йому це вдається. Коли почав розповідати, дехто з подивом розводив руками: це ж скільки терпіння потрібно! А ще вміння…
Звичайно, недуги теж не полишали майстра. То серце «застукає» не так, як потрібно, то тиск ні з того, ні з сього підвищиться. Почав до лікарів звертатися. І хоч він ніколи ледарем не був, зрозумів, що більше рухатися потрібно. Ось тоді й вийшов на доріжку. Тепер щовечора виходить Володимир Григорович на прогулянку. З теплотою розповідає про двох своїх доньок, онуків. Онучка Ліза, завітавши якось в гості, разом з дідусем теж ходила на прогулянку, не пропустивши жодного кола, які долає Володимир Григорович. Предметом його розмов віднедавна стали правнуки, найменший з них ось-ось почне ходити.
Останнім часом Володимир Григорович виходить на прогулянку зі своєю дружиною – красунею Людою. 
– Накрутишся за цілий день, то не до прогулянок, –  весь час відмовлялася вона, однак все ж на два кола погодилася і, як мені здалося, ще більш посвіжіло її обличчя, в погляді з’явилася зацікавленість. 
Що ж, мені тільки й залишилося, що побажати цьому чарівному подружжю й надалі жити в мирі й злагоді, а також поліпшувати своє здоров’я. І ще – не дружити зі старістю.

Ася МАРИНЕНКО.