Віталій Рибченко народився у 1938 році у селі Маслівка Київської області. Батько працював секретарем Миронівського райкому партії, а в роки війни, коли родину евакуювали в напрямку Уралу, пішов до партизанів у ліси Золотоноші. Після вигнання фашистів родина повернулася додому, та голови сім’ї не дочекалися - він пав смертю хоробрих. Віталій пішов навчатися до Маслівського технікуму механізації сільського господарства, після закінчення якого очолив тракторну бригаду. Далі були три роки служби зв’язківцем на Полтавщині і навчання у Дніпропетровському сільгоспінституті, звідки вийшов з дипломом інженера-механіка.
Там же, в інституті, познайомився з гарною дівчиною Олександрою, котра вчилася на курс старше. Тож, коли вона за розподіленням приїхала до Новоолександрівки, Віталій поїхав за нею. Молоде подружжя стало працювати у колгоспі ім. Леніна: вона - економістом, він - головним інженером. З 1966 по 98-й, понад 30 років, віддавали свої знання та вміння односельцям, господарству, яке стало рідним.
Сумлінна праця Віталія Ілліча не залишилася непоміченою - 6 березня 1981 року Указом Президії Верховної Ради СРСР він був нагороджений орденом Дружби народів.
- Про нагороду мене повідомили з райкому партії. Пам’ятаю, в актовій залі зібралося близько 50 чоловік, а орден мені вручив перший секретар райкому Михайло Федорович Тихий. Чесно скажу - якихось особливих змін після того, як став орденоносцем, не відбулося. Як працював - так і продовжував, адже головним завжди вважав не якісь досягнення чи визнання, а якісно виконану справу.
Так, сумлінно й відповідально, Віталій Ілліч працював до самої пенсії. А після того, як пішов на заслужений відпочинок, зміг нарешті повністю присвятити себе сім’ї. А вона в Рибченків велика. Донька Наталя викладає англійську мову в Дніпропетровську, син Олександр пішов по батьківських стопах - закінчивши сільгосп-інститут, теж працював бригадиром тракторної бригади, і теж, як батько, став головним інженером в ТОВ «Новоолександрівське». Аграрну академію закінчує й онука Тетяна, яка стане фінансистом.
Дружна родина часто збирається разом, а влітку обов’язково виїжджає на море. Спочатку батьки возили туди дітей, а тепер вже Наталя, яка під час шкільних канікул очолює табір відпочинку, запрошує тата й маму до себе. Та й Олександр часто допомагає Віталію Іллічу та Олександрі Василівні дістатися до Маріуполя, де мешкають їхні друзі. Навіть зараз, коли там не дуже спокійно, Рибченки їздять туди, не боячись вибухів, відлуння яких вони чули минулого літа. Морський відпочинок нашому герою просто необхідний, адже здоров’я з роками стало підводити - він переніс інфаркт, потім інсульт.
Родина Рибченків хоч і не отримує захмарних пенсій, та до останнього не збиралася оформляти субсидію - звикли розраховувати лише на себе, не сподіваючись на чиюсь допомогу. Та грудневий рахунок за газ змусив їх це зробити, адже склав практично весь розмір доходів Віталія Ілліча.
Ось так живе сьогодні орденоносець, який ніколи не вдягає свою нагороду.
- А навіщо? - посміхається Віталій Ілліч. - Мою роботу помітили, відзначили - це приємно. Та все ж це просто певний етап життя, яке йде вперед, змінюється, словом, продовжується.

Оксана ЛЕНДА.