Хочу поділитися деякими міркуваннями стосовно сьогоднішньої ситуації в країні. Наближається знаменна дата – 200-річчя з дня народження велетня української і світової культури Тараса Григоровича Шевченка. Цю дату будуть відзначати в усьому світі. Наші керманичі теж оголосили підготовку до цієї визначної події. І мені цікаво, чи є серед них хоча б один, який би задумався над тим, а як же нам, горопашним, святкувати цю дату, вшановувати пам’ять людини, котра, якби воскресла, постинала б голови тим мудрагелям, які довели милу її серцю Україну до нинішнього жалюгідного стану, до руїни. Це ж треба буде і квіти класти до підніжжя пам’ятників Тарасу Григоровичу, і говорити хороші слова про нього…
Яке блюзнірство! Знаючи про те, що цей незламний борець за кращу долю свого поневоленого народу ніколи б не простив їм цієї вселенської наруги над Україною, все ж славити його, говорити високі слова в його честь! Вони будуть робити це не від чистого серця, а для того, щоб в очах світової громадськості «пристойно» виглядати. Мовляв, і ми ж – люди: бачите – шануємо своїх геніїв! Вершителів долі народу не турбує те, що вони байдужі до заповідей Великого Кобзаря.
Взяти хоча б ось цю: «…Обнімітесь, брати мої, молю вас, благаю…» Як нинішні очільники нації «обнімаються», узнати дуже просто: досить натиснути кнопку телевізора і побачити, як вони «самовіддано» працюють для блага народу на законодавчому полі. Або взяти оці зворушливі чотири рядочки: «У нашім раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим…» До якого ступеня деградації морального стану суспільства довела людей нинішня т.з. еліта, кинувши на них, незахищених, всю оцю брудну індустрію теле-радіо, преси, порнухи-чорнухи, коли бачиш на телеекрані всіх оцих напівголих людей, які викрикують словосполучення, що їх ніяким чином не в змозі прийняти за пісню; коли культуру опускають нижче плінтуса, то про яке духовне відродження нації може йти мова?
От і доводиться бачити здичавіння, коли «тая мати молодая» в кращому випадку своє дитяточко мале залишає в пологовому будинку, а в гіршому – просто викидає його на смітник, бо воно, бачте, заважає горе-матері «красиво» жити, тобто п’янствувати, курити, смакувати наркотою. Ця дикість – одне з «досягнень» нашого духовного відродження?
Звичайно, це – риторика. А як можна спокійно дивитись на втечу мільйонів українців за кордон від «покращення вже сьогодні»? Можна почути сентенцію: люди самі винні в своїх негараздах, тому що обирають у владу злочинців, в котрих найбільш розвинута одна сумнівна риса – красти. Але як зробити так, щоб обирати гідних людей? Такої можливости виборці поки що позбавлені, бо нам прямо кажуть: «Не проголосуєш за нас (таких білих і пухнастих), будеш позбавлений робочого місця».
І нашим нешановним представникам владного Олімпу очевидно до душі прийшовся такий, я б сказав, вид «спорту»: ось уже майже чверть століття протиборствуючі сторони в парламенті ставлять перед своїми виборцями непосильну для них задачу з «вищої математики» (не варто когось переконувати в тому, що тих, хто оволодів секретами вищої математики дещо менше, ніж тих, хто знайомий лише з чотирма арифметичними діями) – вирішувати, хто з них бреше, а хто каже правду. Скидається на те, що цим спритним хлопцям так прийшовся до смаку цей своєрідний вид спорту, що вони й не думають його полишати, а навпаки – займатися ним хоча б в найближчі сто років, тобто зробити його, як нині модно говорити, перманентним, або в перекладі на українську – безперервним.
І вони ж, ці прості люди, охрестили це вічне заняття високопосадовців – товкти воду в ступі. Тут вже ніхто не зможе заперечувати таке порівняння, бо ось уже 23 роки народ не бачить «покращення вже сьогодні». Отже, наші дорогі народні обранці «науково» довели, що товкти воду в ступі – результатів не ждати. І все ж у переважної більшості народу немає впевненості в тому, що ці т.з. слуги народу зроблять якісь висновки, щоб зробити свої засідання результативними, щоб всі бачили, що вони, ці «слуги», приходять в Раду не тільки для протирання штанів.
А коли придивитись, які «доленосні» закони приймають депутати, то деякі з них, крім посмішки, нічого більше не викликають. Взяти хоча б закон про боротьбу з корупцією. Це ж треба бути настільки наївними: депутати, приймаючи такий закон, всерйоз припускають, що люди повірять у цю побрехеньку, бо це ж тільки останній олух повірить в те, що корупціонери будуть боротись один з одним, бо вся країна зверху донизу наскрізь просякнута цією невиліковною коростою…
Чому в нас не в пошані правда, чому її не люблять особливо у верхніх шарах суспільства? І коли високопоставлений чиновник звертається до телеглядачів, то так завуалює те, що конче треба б назвати своїми словами, що глядач лише знизує плечима. А тих сміливців, хто озвучує і показує правду, переслідують, погрожують («матимеш проблеми»). Чого тут більше – невігластва нинішніх правителів чи простого побоювання: якщо переможе правда, то грабіжників країни жде відлучення від корита, біля якого вони так зручно влаштувались і вірять, що так буде вічно? Останнє залишатиметься доти, поки народ не зрозуміє, що влада дивиться на нього, як на лопухів, котрим можна брехати до безкінечності.
Безмежна жадоба збагачення позбавляє олігархів здатності зрозуміти, що правда і любов до трудового народу сильніші від брехні і ненависті, що правда і любов – остання перешкода на шляху перетворення «царя природи» (як дехто величає зухвало нинішню людину) на хижака особливого, небаченого ще, котрий не зупиниться навіть після висадження в повітря планети Земля, якщо йому будуть заважати збагачуватись…
Микола МАКАРЕНКО.
с. Писарівка.
|
