Виконком міськради прийняв рішення „Про проведення місцевого архітектурного конкурсу на реконструкцію містобудівної території на вулиці Виконкомівській в районі станції Синельникове-1”.

Мета його, безумовно, доцільна й корисна, адже в ході перебудови планується ліквідувати стихійну торгівлю (чого не вдається досягти вже багато років), розмістити тут пам’ятник засновнику міста генералу Синельниковому, розібратися нарешті з зупинками автобусів, парковкою, стоянкою таксі і позбутися нинішнього скупчення транспорту і скарг водіїв на неможливість роз’їхатися один з одним.

Все це робиться для нас з вами, жителів міста. І при цьому – без нас з вами. Чому? А тому що участь у конкурсі мають право взяти лише організації, які отримали ліцензію на розробку містобудівної документації.

Це, звичайно, логічно. Пекти має пекар, шити чоботи – чоботар, а створювати проекти – спеціалісти-архітектори. Але чому при цьому пересічні синельниківці, заради зручностей та естетичного задоволення яких, в кінцевому рахунку, й задумана реконструкція, позбавлені можливості висловити своє бачення того, якою має бути ЇХНЯ привокзалка? 

Адже для сторонньої організації головне – що? Відпрацювати з дотриманням всіляких будівельних норм і правил. А норми часто-густо зводять політ думки проектанта до отих самих типових проектів, які так детально зображені у відомому фільмі „Іронія долі”. Та що там фільм! Згадаємо травневу сесію міськради 2010 року, коли, обговорюючи проект рішення щодо програми соціально-економічного розвитку, депутати із здивуванням прочитали, що йдеться в ньому про місто Олександрію. Тобто, взяли типове положення (мабуть, на сайті міськради Олександрії) та не  виправили Олександрію на Синельникове. Чи не вийде і в даному випадку щось подібне? 

Як каже головний архітектор Синельникового Георгій Штурман, після підведення підсумків проект-переможець конкурсу буде запропонований громаді для ознайомлення й обговорення. А чому б, припустимо, мешканцям міста (а, може, й районним, котрі щодня приїздять до райцентру і теж вважають його „своїм”) не надіслати свої зауваження і побажання до того, як оголошено конкурс? Адже саме синельниківці, а не іногородні проектанти знають, що їм потрібно, а що – заважає, де зручно ходити, а де – справжня „смуга перешкод”. 

Зрозуміло, в такому підході є певні складнощі. Якщо кожен почне пропонувати те, що зручно саме для нього особисто – можна буде збожеволіти від кількості пропозицій. Один хоче лавочку, а іншому на цьому ж місці бачиться, скажімо, берізка. Або той же пам’ятник: я вважаю, що він має бути праворуч, а мій сусіда – тільки ліворуч! Та на те й спеціалісти сидять у таких проектних організаціях, щоб одразу бачити, як це звести докупи, щоб віднайти прийнятний для більшості і такий, що не заперечує нормам містобудування, варіант. То може й варто надавати потенційним учасникам конкурсу його умови разом з пропозиціями місцевих мешканців? 

Адже виходить, що розроблений спеціалістами проект, винесений на обговорення, може в результаті цього самого обговорення зазнати змін? І що тоді – переробляти? Чи просто не враховувати пропозиції громадян, мотивуючи це невідповідністю містобудівним правилам і нормам?

А може статися й так, що синельниківці не виявлять активності і до організаторів конкурсу не надійде жодної пропозиції. Що ж, тоді, принаймні, можна з чистою совістю звертатися до проектантів і нехай тоді вже вони бачать, якою має бути привокзальна площа міста. Тим більше, що головні вимоги в положенні конкурсу зазначені. Це врахування існуючого стану забудови вулиць Виконкомівської, Петровського, 50 років Жовтня, Радянської,  а також дотримання взаємозв’язку „між об’єктами, об’ємними рішеннями, пішохідним рухом і транспортом для отримання закінченого єдиного ансамблю території біля станції Синельникове-1”. 

Так, бажано - саме Синельникове, а не Олександрії.