На поклик симпатичної білявки із глибини будинку повільно вийшов чоловік, взутий в утеплене вовняне взуття.

- Ось, дивіться, ноги в нього весь час мерзнуть. Кажу-кажу, щоб кинув палити, та де там! Не може кинути, хоч що не говори! – турботливо говорить донька Світлана, поглядом вказуючи на слабкі ноги тата Миколи Шолохова.
Ми знайомимося. Микола Васильович у грудні цього року відзначатиме вісімдесятиріччя. А народився в Курській області, де закінчив сім класів.
Дуже хотілося виїхати із села, однак батьки й слухати не хотіли. Отже, вирішив втекти і поїхав аж на Донбас, де на той час жила його сестра. Багато чув про шахти, про почесну роботу шахтаря, тому «загорівся» й сам стати поряд з тими, хто добував вугілля, даючи рекорди. Однак не так все діється, як бажається. Хлопцеві не виповнилося вісімнадцяти, тому про героїчну професію й мріяти не доводилося – в роботі на шахті відмовили. Не розгубився, пішов із заявою на прийом до прокурора. Із вердиктом на заяві «оформити на терикони» попрямував до відділу кадрів і вже наступного дня працював разом з дорослими чоловіками.
Однак недовго – «забрали» до армії, де прослужив три роки в десантних військах. Після армії вже з повним правом дорослої людини став шахтарем. У шахті проробив аж 17 років. А в 1971 році за сумлінну працю його нагородили орденом Трудового Червоного Прапора. І знову випробування – розлучився з дружиною, яка забрала двох дітей і кудись виїхала.
Гіркоту самотності й досі пригадує – тривалий час не знаходив собі місця. Якось побачив, як до сусідки приїхала родичка. Жінка відразу впала в око чоловікові. Вибрав момент, познайомився. Виявилося, що вона живе на Дніпропетровщині в селі Новоолександрівка, одна виховує двох дітей. Незабаром одружилися і він поїхав до неї. В селі спорудили будинок, де й зажили. Микола Васильович пішов працювати на молочно-тваринницький комплекс, де знаходилося близько двох тисяч голів великої рогатої худоби, скотарем, звідки згодом вийшов на пільгову пенсію, однак іще тривалий час трудився. Разом з ним працювала і його дружина. На жаль, хвороба забрала його Валечку – уже сьомий рік, як поховав її.
Мешкає Микола Васильович із сім’єю прийомної доньки Світлани, яка гримає інколи на тата (так називає його, бо з восьми років він виховував її), щоб кинув палити.
Пенсія у Шолохова понад три тисячі, а ще пай має. Ось тільки б здоров’я йому трішки – ноги он відмовляють зовсім. Звичайно, чимала частка тих коштів, що отримує,- йде на ліки. А вартість їх, як відомо, інколи зовсім непідйомна.
- Раніше тато мені допомагав: то цибулю прибере, то ще щось доручу – в селі завжди можна знайти роботу, однак останнім часом намагаюсь його оберігати, - прощаючись з нами, повідомила Світлана.                 

 Віталій ПЕТРОВ, секретар
районної ради ветеранів.
Ася МАРИНЕНКО.