Часто буває, що знаєш людину багато років, спілкуєшся з нею, але через буденність не помічаєш чогось головного в ній. І раптом якийсь випадок відкриває для тебе чоловіка чи жінку зовсім з іншого, незвичайного боку. Приємне здивування! Так сталося зі мною, коли готувала цю сторінку до ювілею Івана Олександровича Житнікова.

Ось що розповіла Марія Гаврилівна Редько, колишній директор хлібозаводу:
- Іван Олександрович – незвичайна людина! Ми товаришуємо (якщо так можна сказати) давно, ще з тих пір, коли я керувала хлібозаводом, а він – «Сільгосптехнікою». Завжди під час зустрічей Іван Олександрович вітався приблизно так: «Здрастуй, сусідко!». Наші підприємства дійсно розташовані були на Черемушках. Траплялося, стою, чекаю якогось транспорту, щоб доїхати до центру міста, а тут Житніков. Обов’язково зупиниться, підвезе. В машині ділимося своїми проблемами. Він завжди розумів мене, підказував, як вчинити в тому чи іншому випадку.
А одного разу обурився: «Коли вже матимеш службову машину? Що ти за директор?» «Де ж її взяти?» - поцікавилась. «А хочете, я вам допоможу?». І він розповів, що в їхньому підприємстві є старий автомобіль. Якщо його відремонтувати, то ще можна їздити й їздити! Хутко було знайдено водія, який взявся за ремонт машини, і вже через тиждень-два я мала транспорт. Зустріне Житніков, поцікавиться, як автомобіль, чи не підводить. Взагалі я не пригадую випадку, щоб він відмовив, коли я зверталась за допомогою.
Він не лише бачить чиїсь проблеми, а й допомагає вирішувати їх, причому нічого для себе не вимагаючи. Знаю Івана Олександровича й з іншого боку. Моя донька і його син навчалися в одному класі. Він завжди цікавився навчанням і поведінкою синів. І на батьківських зборах бачила не лише його дружину Марію Порфирівну, а й його. Син його добре вчився, відзначався дисциплінованістю.
Дуже дорожу дружбою з Іваном Олександровичем і низько вклоняюсь цій людині. А також зичу йому доброго здоров’я. Хай щастить вам, Іване Олександровичу!

Анатолій Васильович Козицький, кум і друг з 50-річним стажем:
- Мабуть, всевишній звів мене з Іваном Олександровичем. Ми обидва одночасно приїхали до Синельникового за направленням після закінчення вузу. Тимчасово надали нам по одній кімнаті в приміщенні типу гуртожитку. Житніков уже мав сім’ю, дружина Марія Порфирівна і синок, а я ще холостякував. Потім і я одружився, і нам надали квартири знову в одному будинку і на одному майданчику. Були раді, бо вже здружилися сім’ями. З днями народження вітали, в гості один до одного ходили. Бувало, не побачимося день, і ніби чогось не вистачає.
Іван Олександрович спочатку працював в «Сільгосптехніці» інженером з обслуговування тваринницьких ферм, а я інженером з обслуговування сільгосптехніки. Згодом він очолив підприємство і я став його підлеглим.
Мабуть, не перелічити, скільки разів ми з сім’єю Житнікова, а потім і вдвох з Іваном Олександровичем, виїжджали на відпочинок до моря. Здавалося б, уже все переговорили, однак ні, знаходимо нові теми, обмінюємося думками.
Як могли, намагалися його розрадити, коли пішла з життя дружина. Чудова жінка була! Як вона його підтримувала завжди! Взагалі мені здавалося, що вони один для одного були створені. Більше ніякій жінці він не подарував свого серця. Таких чоловіків в народі називають однолюбами.
Понад п’ятдесят років ми дружимо. Ніколи не сварилися, завжди в усіх питаннях знаходили спільну мову. А моя дружина часто звертається до нього за порадою. Ось як скаже Ваня, так і буде! Сьогодні наша дружба ще міцніша. Щодня зустрічаємося, інколи й чарчину пропустимо.
Своєму другові Івану Житнікову бажаю ще не одне десятиліття подолати при доброму здоров’ї і гарній пам’яті. Дякую тобі, друже, що ти зустрівся на моєму шляху. Адже недаремно у народі кажуть: не обирай хату, а обирай сусіда.

Віталій Костянтинович Петров, секретар районної ради ветеранів, друг ювіляра.
- Доля звела мене з Іваном Олександровичем давно, коли після закінчення технікуму працював керуючим відділком радгоспу «Революціонер». Саме тоді в районі почали вирішувати питання водопостачання до населених пунктів, де були розташовані тваринницькі ферми.
Взагалі по Житнікову можна писати історію району: водонапірні башти Рожновського, тваринни-цькі комплекси, які зводились у колгоспах, птахоферми. Саме тоді останні почали механізуватися: встановлювалися кормороздавачі, машинне доїння і т. ін. Чимало проходило семінарів, в яких завжди Житніков брав участь і давав кваліфіковані поради.
Іван Олександрович знав кожне господарство, його тракторно-машинний парк і, звичайно, інженерів.
Зверталися до нього за різноманітними консультаціями, просили допомоги в  забезпеченні запчастинами, які тоді були, ой, в якому дефіциті. Іван Олександрович всіма правдами і неправдами намагався задовольнити їхні потреби.
Я ніколи не чув, щоб він хвалився, що ось, мовляв, саме завдяки йому забезпечили, привезли… Він просто добре робив своє діло, любив його і вмів. Про таких спеціалістів інколи кажуть:  він з заплющеними очима розбере й складе машину (трактор). То це про Житнікова!
Надзвичайно безкорислива, скромна людина. Перебуваючи на керівних посадах, в тому числі заступника голови райвиконкому, нічого для себе особисто не придбав.
Це про нього пісня «Мои года – мое богатство». Це такі, як він, не накопичили багатство, а тільки  роки праці й ще раз праці. Друже, здоров’я тобі, щастя!

Володимир Миколайович Рой, депутат обласної ради, голова фермерського господарства «Рой»:
- Івана Олександровича знаю давно і глибоко шаную цю людину, яка свого часу зробила великий внесок в розвиток сільського господарства. Про таких, як він, інакше як трудоголик не кажуть. Ось наведу такий приклад: я очолюю управління сільського господарства, щодня приїжджаю з Шевченківського о пів на восьму. Іван Олександрович Житніков і його товариш Віктор Лукич Івашина уже працюють, про що свідчать їхні розмови по телефону, які долітають до мене.
Один говорить з кимось з інженерів, другий з агрономом. Це й зрозуміло, бо з тими спеціалістами поговорити можна тільки раненько, доки вони не пішли в поле чи на ферму.
Не можу не відзначити таку рису Івана Олександровича, як порядність, товариськість. Він завжди намагався поводити себе так, щоб не виникало конфліктних ситуацій, бо це лише заважало роботі.
Не можу не відзначити також діловитість і досконале знання своєї справи. Побільше б нам таких людей і спеціалістів в Україні.
Бажаю Івану Олександровичу довгих років життя, поваги й теплоти від рідних і близьких людей, також здоров’я.

Олег Васильович та Любов Анатоліївна Яланські, свати:
- Все найкраще, що можна сказати про людину, ми ладні говорити про нашого свата Івана Олександровича Житнікова. Перш за все хочемо подякувати йому як батькові нашого зятя. Разом з дружиною Марією Порфирівною виховали прекрасних синів, один з яких одружився на нашій доньці Оленці.
В мирі й злагоді жило подружжя Житнікових, власним прикладом, добрими стосунками між собою, увагою, підтримкою один одного виховували вони дітей. В родині панували спокій, любов, повага. Все це перейняв від батьків і наш зять Андрій. З ніжністю, турботою ставиться він до дружини (нашої доньки), а вже що доньку свою любить, то ніяких слів не вистачить.
Вірний чоловік, добрий сім’янин – такий Іван Олександрович, і такий наш зять. А ще у Андрія, як у тата, золоті руки, золота голова.
Від щирого серця вклоняємося і дякуємо нашому сватові за те, що виховав такого доброго сина. Бажаємо Івану Олександровичу здоров’я, радості, щастя.

Віктор Лукич Івашина, колишній головний агроном району, друг:
- Наша дружба з Іваном Олександровичем перевірена роками. Ми, як кажуть, тривалий час працювали «в одній упряжці», опанували всі технології, які тоді впроваджувались. Всілякі семінари, наради, свято орача та інше – завжди разом. Підтримували один одного як могли. І досі це робимо.
Як і кожна людина, Житніков міг радіти і гніватися. Особливо сердився він, коли бачив недбалість у роботі підлеглих, від яких вимагав відповідально ставитись до своїх обов’язків. Бо він сам надзвичайно сумлінний і відповідальний.
Всього тобі найліпшого в житті, друже! Головне, щоб здоров’я було!

Георгій Васильович Колпак, заслужений працівник сільського господарства України, голова ВСК «Україна»:
- Іван Олександрович належить до таких людей, про яких можна говорити лише добрі слова. Працелюбна, відповідальна людина, спеціаліст своєї справи. Скільки його знаю, завжди він доброзичливо ставиться і до людей молодшого покоління, і взагалі до всіх, з ким спілкується. З ним можна порадитись – ніколи не відмовиться щось підказати.
Хай все буде добре в нього. Довгих років життя Вам, шановний!

Юрій Іванович Мартиненко, голова районної ради:
- Іван Олександрович Житніков – це історія нашого району. Свого часу він займав багато різних керівних посад і, мабуть, не знайдеш людини, яка б так сумлінно ставилась  до своїх обов’язків. Він знав чи не всіх механізаторів, водіїв, не кажу вже про інженерів, керівників середніх ланок, які працювали в колгоспах.
Коли пішов на заслужений відпочинок, йому довірили очолити одну з важливих громадських організацій – районну раду ветеранів. І тут він, як і завжди, надзвичайно відповідально почав працювати. Спробуйте знайти ветерана, якого б не знав Житніков. Причому не просто так, а й їхні проблеми, їх сімейні обставини. А вже якщо потрібна серйозна допомога, то він буде всіляко сприяти, аби її надати. Ціную його неспокій.
Іван Олександрович і нас не полишає в спокої, коли потрібно, підштовхує нас у спину, щоб не сиділи, склавши руки, а ще по-батьківськи підказує. Житніков – скромна людина, а зробив скільки, що й перелічити неможливо.
Вітаю Івана Олександровича з ювілеєм, бажаю довгих років життя, а також ще й надалі очолювати таку відповідальну ділянку роботи.  Удачі вам, шановний товаришу!
Ася МАРИНЕНКО.