Зі Стасом Куцим читачі „Берега надій” познайомились ще 11 грудня минулого року. У статті „Синельниківці на захисті кордонів України” ми розповідали про те, як за оборону Донецького аеропорту його було нагороджено орденом „За мужність” ІІІ ступеня. Боєць тоді знаходився на відпочинку і ремонтував свою „бойову подругу” - зенітну установку, якій теж дісталось від сепаратистської нечисті.

І ось минулого тижня  ми знову зустрілись зі Стасом. Тільки цього разу зустріч відбулася не в тилу, а майже на лінії фронту, в двох десятках кілометрів від Донецька. Сюди, у село Желанне (далі цивільних не пропускають), він прибув спеціально для зустрічі з головою Синельниківської райради Юрієм Мартиненком, який з черговим волонтерським візитом побував у зоні АТО. Вантаж цього разу був суто гуманітарним, тобто не військовим. Лише кілька комплектів новенької форми, а переважно автомашина була наповнена продуктами харчування, які зібрали мешканці Синельниківського району. Посилки від Раївської школи-інтернату товариші нашого земляка з Кривого Рогу та Дніпродзержинська вивантажували з особливим хвилюванням. Їх в зоні АТО відвідують набагато рідше, тому синельниківські волонтери стали для них вже рідними і малюнки нашої малечі вони зберігають як талісмани. Не всі розуміють важливість таких, на перший погляд,  простеньких листочків з учнівського зошита, де дитячою рукою виведено „повертайтесь живими”. Але там, під „Градами”, у вогких бліндажах, зовсім інші цінності. Про це ще під час Великої Вітчизняної війни влучно написав Костянтин Сімонов: „Ожиданием своим ты спасла меня…”
Звичайно ж, ми намагались побільше розпитати про ситуацію на лінії оборони.
- Зараз живемо „з комфортом”, - жартує Стас. – У селі Водяному поселились у спорожнілих будинках. Їх полишили переселенці часто з домашнім господарством. Так що у нас є кури, гуси, щоранку просинаємось під спів півня і на сніданок маємо свіжі яйця. З поодинокими місцевими жителями стосунки різні: одні просять не відступати і готові всім допомагати, а інші, наслухавшись російського телебачення,  колять спину важкими поглядами.   
Про справи військові бійці стримано розповідали, що обстрілів з тяжкої артилерії стало менше, але повністю вогонь терористичні угрупування не припиняють. Жорстокі бої ведуть їх сусіди у Пісках, добровольці з Правого Сектору. Через них і до Водяного частенько долітають сепаратистські „привіти”.
Нещодавно був такий випадок. Земляки командира їхньої 93-ої бригади передали бійцям шмат м’яса. (Продукту, до речі, дефіцитного, бо харчуватись, здебільшого, доводиться не вищої якості тушонкою, яка вже добряче набридла). Хлопці вирішили себе побалувати шашликом, розпалили вогнище, розіклали м’ясо і на хвилинку заскочили до бліндажу за сіллю. І саме в цей час з того боку лінії розмежування прилетіли дві міни, одна з яких влучила прямо в мангал. Розповідають і сміються, як „сєпари” зіпсували їм обід. А ми дивимось на них і розуміємо, як кожної хвилини ці молоді хлопці ризикують життям на цій нікому не потрібній війні через божевільні амбіції окремих політичних авантюристів.
У беззастережне дотримання Мінських угод бойовиками не вірять:
- Якщо й відведуть важке озброєння, то розпочнеться піхотна війна. Але тут „їхнє не пляше”, бо українська піхота набагато міцніша і відважніша від проросійських наймитів, які воюють за гроші. От тільки нам би озброєння краще надали і техніку поновішу – тоді жодного метра нашої землі ми нікому не віддамо,  - підсумовує Стас. І ще раз дякує усім волонтерам, які забезпечують бійців часто краще за кадрових тиловиків. Окреме спасибі і привіт своїй кумі з Києва, яка подарувала йому бронежилета натівського зразка шостого ступеню захисту.
А мріє Стас Куций про одне – якомога швидше повернутися додому. Адже через місяць минає рік його мобілізації і таким як він обіцяють „дембель”. Тільки ось яка думка не йде з голови – коли знову навчиться спати в тиші? Адже тут це уже не виходить і заснути може тільки під гуркіт канонади...

Станіслав ТКАЧОВ.