Такі саркастичні частівки в недалекому минулому співали наші діди після сталінсько-хрущовських експериментів над селянами. Спочатку податки на все – від курки до яблуні, потім „стирання граней” між містом та селом з примусовим вилученням корів призвели не тільки до винищення підсобного господарства на приватному подвір’ї, скорочення виробництва продуктів харчування, а і до вихолощення бажання працювати. Було вибито почуття господаря, яке тодішні вожді  вважали ознаками „кулака”.
Та згодом горезвісна кучмівська аграрна реформа знову змусила селян повернутись до підсобного господарства. Не тому, що зросла свідомість, а тому, що треба було якось виживати. Минув час і від задрипаної конюшні та відер з кізяками сільський господар виріс до міні-ферм на 3-5 корів з доїльними апаратами, налагодженими схемами збуту продукції. Саме завдяки власному господарству істотно виріс спочатку матеріальний, а потім і культурний  рівень життя аграріїв, який не помічати можуть тільки недолугі режисери телепередач типу „Панянка-селянка”.
Але такий бізнес  – то не просто дуже важка праця, а спосіб життя, вразливий до багатьох чинників.
Наприклад, лише невеличкий крок уряду назустріч селянину у вигляді дотацій на молодняк та здану продукцію забезпечив помітний ріст поголів’я у приватному секторі (див. таблицю). Згортання цих програм прямо пропорційно позначилось на зменшенні бажаючих порпатись біля корови чи свині. А зовсім на край виживання приватного господаря поставив минулий стрибок курсу валют. Виросло в ціні все – від бензину, який потрібен, щоб доїхати до базару, до ветеринарної довідки. І тільки закупівельна ціна молока лишилась такою ж, як і десять років назад – 3 гривні за літр. Це зараз, а через місяць стане ще меншою.
Чи задумується хтось з „владоюнаділених” над тим, що буде з селом і п’ятнадцятьма мільйонами сільських мешканців, коли зникне останнє джерело їхнього існування – підсобне господарство?  
До речі, такі ж самі тенденції спостерігаються і у великотоварних тваринницьких господарствах, що добре видно з таблиць, наданих редакції районним управлінням сільського господарства. І під час нашої розмови з його начальником Миколою Малюковим ми чули лише підтвердження всього сказаного вище. Залишається задати лише одне питання – на якому ж рівні  починається та межа, за якою перестають розуміти, на чиїх мозолястих руках тримається шматок хліба кожного, хто живе в цій країні?
Станіслав ТКАЧОВ.