Минулого тижня голова Синельниківської райради та журналісти „Берега надій” знову побували в зоні проведення антитерористичної операції на сході України. Цього разу волонтерська доріжка довела аж до добре відомої шахти Бутівка Донецької області, що буквально за сотню метрів від окопів проросійських найманців.
Потреба такої поїздки виникла після того, як дружина одного з іларіонівських мобілізованих бійців Світлана придбала на прохання чоловіка Руслана оптичний прилад. Саме його не вистачало на позиції, щоб пильно стежити за пересуванням ворожих диверсійно-розвідувальних груп. Коли про це дізнались її земляки, в першу чергу Марина Вахаліна, то одразу організували збір продуктів, бутильованої води, домашньої консервації тощо. В результаті автомобіль виявився добряче завантажений  „цивільними” смаколиками, щоб нагадати бійцям про домашній затишок та тих, кого вони захищають.
Рушаємо в дорогу шляхом, яким ще недавно прямували до Донецька на футбольні матчі „Шахтаря”. Тоді їхали в очікуванні сильних емоцій від гри. Тепер емоції були не менші, але зовсім від іншого: земляк телефоном повідомив, що почався черговий ворожий обстріл позицій і він спускається в сховище, де мобілки не працюють. Тому подальший зв’язок просить тримати через члена військово-цивільної координаційної організації з позивним Оскар, який мав зустріти нас в Авдіївці.  
На трасі Павлоград-Донецьк помічаємо, що не ми одні доставляємо гуманітарку в зону АТО. Туди ж в супроводі поліцейських прямує і так званий гумконвой Ріната Ахметова. Мабуть, в такий спосіб мільярдер намагається замолити гріхи за те, що два роки тому не захотів захистити свій регіон від початку війни, як тоді зробив інший олігарх Коломойський на Дніпропетровщині. От тільки від живих, може, ще й вдасться відкупитись, а як відкупитись від невинних жертв цієї безглуздої війни?...
Дорога видалась довшою від реально витраченого часу. Причина в геть розбитих дорогах. Траплялися такі місця, як, наприклад, в Миколаївці, які і дорогою назвати не можна. Там не те, що легковик, фури колеса гублять. Зате траса відносно порожня, цивільного транспорту мало, а військового ще менше. Явно відчувались наслідки відведення важкого озброєння від зони протистояння, бо жоден танк чи самохідка в поле зору не потрапили, на відміну від минулорічних поїздок.
В Авдіївці з Оскаром  зустрічаємось безпосередньо на коксохімічному заводі. З вікна третього поверху видно, як війна торкнулась і цього підприємства: у височенному димоході світиться дірка від ”Граду”, в одному з корпусів важкий снаряд зніс частину даху. Але основні цехи цілі і вони не зупиняли свою роботу ні на день. Кажуть, бойовики ахметівське майно берегли.  
Саме тут знаходиться база організації. В складі групи офіцери з Києва, Запоріжжя, Ужгорода та інших міст країни. Бійці збирались снідати і нас теж запрошують. Відмови не приймають і навіть ображаються, тому присідаємо до простого солдатського столу, на якому гречка, мелене сало з часником, варені яйця, квашена капуста, хліб з маслом, чай з пряниками.
Поряд молитовник, який відкриває один з бійців, і коротко читає молитву.

Підкріпившись, знову намагаємось зв’язатись з нашим іларіонівським бійцем. Звідти повідомляють, що у них ситуація напружена, тому до них їхати не треба, вони вишлють вантажівку до крайнього блокпоста і заберуть вантаж. Але і до цього поста, який також знаходиться у зоні можливого обстрілу, нас так просто не пускають – спочатку вдягають бронежилети та каски. В такому спорядженні ми прямуємо на зустріч.
Хвилин через п’ятнадцять уже на місці і знову нова інформація – бойовики перенесли обстріл на промзону, тому при бажанні можемо їхати на шахту.
Переглянувшись з Юрієм Мартиненком, киваємо – згодні. Пересідаємо в військовий джип і на шаленій швидкості долаємо останні 5-6 кілометрів по Ясинуватській трасі. Їздять тут саме так, щоб не потрапити на приціл снайпера.      
Від шахти бачимо одну назву – все у суцільних руїнах. Зі сховищ виходять бійці, на обличчях посмішки, в очах спокій і впевненість. Але пересуваються обережно і тільки вздовж укріплень – по той бік залізничного насипу метрів за 80-100 вогневі точки противника.   
- О, а ось цієї пробоїни вчора не було, - звертається Оскар до командира бутівського гарнізону Фагота.
- Вночі прилетіло.., - знехотя відповідає той.
Коротке інтерв’ю з Фаготом. Він кадровий військовий, капітан, в армії з 2002 року. Головне питання – коли все скінчиться?
- Судячи по настроях місцевих, десь так до 2020.
Що тут панують такі настрої, є вина і українських ідеологів. Адже „в ящику” тут суцільні російські канали. З українських інколи пробивається ICTV і то лише до початку новин – далі все глушиться супротивною стороною. А як сказав один з бійців, місяць послухаєш кисельовську пропаганду і свідомість так зомбується, що починаєш вірити у бандерівську окупацію.
Та часу більше на розмови немає. Лунає команда:
- Транспорт в укриття, а вам щасливої дороги на Дніпропетровщину.
Десять хвилин, і уже можна знімати бронежилети. Ще десять - і Авдіївка зникає з горизонту, ще через десять хвилин про АТО нагадують лише поодинокі блокпости. На одному з них випадково зустрічаємо земляка з Василівки-на-Дніпрі Юрія Юрченка. Юрій Мартиненко переглядає списки мобілізованих і дивується, що Юрій знаходиться саме тут. Знали б, теж передали гостинці.
- Мені уже нічого не треба, я днями демобілізуюсь, - повідомляє він радісну звістку. – А ви, якщо наступного разу будете їхати, попередьте, ми вас такими раками пригостимо...
Станіслав ТКАЧОВ.