На стіні – жовто-блакитний прапор, що від вітрів та сонця вже дещо вигорів. Тут же – камуфляжна форма, фотографії друзів, які не повернулися… Скрізь – спартанська обстановка, навіть не казармена, а просто якась нежила… І в центрі він – Едуард Фурчаков. Посмішка на його обличчі трохи невпевнена, він наче ще не до кінця зрозумів, що повернувся, що вдома, в Первомайському, в тиші й безпеці.Кадровий військовий, Едуард після закінчення Дніпропетровського вищого зенітно-ракетного командного училища та років служби у Туркменістанському військовому окрузі служив командиром взводу у військовій частині, що розташована у Гвардійському. Звідти й пішов на пенсію у 2003 році. Звісно, молодий, сповнений сил військовий пенсіонер не став відпочивати на дивані, а влаштувався на фірму інженером з ремонту медичного обладнання.
Втім, як виявилося, його служба ще не була закінченою. Почалися гіркі події на сході країни, і в ході шостої хвилі мобілізації з вересня 2015 року Едуард Валерійович продовжив захищати державу вже в Краматорську, на посаді заступника начальника Донецького зонального відділу військової служби правопорядку.
Він не хоче розповідати про свою роботу – зрозуміло, важко згадувати моменти, коли гинуть бойові товариші або мирні люди. Та в таких тяжких умовах, коли доводилося слідкувати за дотриманням порядку серед військовослужбовців, охороною об’єктів, вистежувати диверсійні групи, супроводжувати колони, чергувати на блокпостах, він залишився людиною, яка не засуджує, а розуміє інших. І коли один пересічний українець дякує за захист, а інший в спину шипить «окупант», Фурчаков лише стинає плечима: «Людям там дуже важко. Це ми – військові, мусимо витримувати, а вони ж – просто люди»…
Цим людям, яких не поділяє на «своїх» та «чужих», він вдячний. Вдячний тим, хто передавав гуманітарну допомогу з «тилу», і тим, з ким ділилися там, у зоні АТО. З теплою посмішкою згадує дитячі малюнки і подарунки, що привозили на передову волонтери. Знаходить світлі моменти у тяжкій службі (ось на концерті «Океану Ельзи» забезпечував порядок і безпеку, заодно й Вакарчука «вживу» послухав)…
Він повернувся додому лише кілька днів тому – 18 жовтня. Тепер в планах – добудувати будинок та завершити в ньому ремонт, навести лад на городі, а головне – звикнути жити без команд: ані виконувати їх, ані самому не віддавати.
- До зброї звикаєш, адже вона завжди поруч, навіть коли ти спиш. Тепер треба вчитися жити без постійної напруги, щохвилинного очікування небезпеки, - посміхається Едуард Валерійович, тріпаючи вірного пса Боя по загривку. Той, за рік скучивши за хазяїном, всіляко намагається вивернутися та лизнути його в обличчя.
Звідти, із зони бойових дій, крім спогадів привіз кілька нагород, серед яких Хрест учасника АТО від спілки ветеранів цієї неоголошеної війни, медаль «Захисникам Вітчизни» від краматорської місцевої влади… А ще на згадку бойові побратими подарували йому виготовлений власноруч світильник із… солі. Так, звичайної солі, що добувається з шахт глибиною 152 метри у Соледарі, майже на місці його служби.
- Головне – щоб те лихо, яке коїться на Донбасі, не дісталося сюди, - каже підполковник Фурчаков з позивним «Запал», який дивився смерті в обличчя та ховав бойових побратимів. Він знає, про що каже, адже він і сьогодні думками ще там, на лінії вогню, яка обов’язково перетвориться на лінію життя.
Оксана ЛЕНДА.