Що можна ще сказати про людину, про яку вже, здається, все написано, котра відома не лише ровесникам, а й молодшому поколінню, яке читало надзвичайно цікаві проблемні матеріали на шпальтах газети «Берег надій». А вже якщо комусь пощастило познайомитись із його книгою «На зламі», то тут і говорити не треба – талановита, всебічно розвинена людина!
І все ж є маленька шпаринка, яку особливо не виставляє напоказ колишній голова відомого далеко за межами Синельниківського району колгоспу ім. Леніна Валентин Василенко. Ота шпаринка – це дві важливі нагороди – ордени Трудового Червоного Прапора.
- Вважаю, що не мене потрібно було нагороджувати, а тих, хто, ковтаючи пилюку, обробляв неозорі наші лани, хто дихав «ароматами» корівників та свиноферм, аби давати добрі врожаї, надоювати молока та вирощувати поголів’я свиней тощо, - говорить він абсолютно без пафосу. – А ми (на мить замислюється), ми «пастухи».
 - Але ж від пастуха багато залежить. Куди погнати череду, яким кормом нагодувати, - не погоджуюсь з ним.
Валентин Якимович уважно слухає, посміхається. Людина він терпляча. Завжди знаходить у собі сили, щоб вислухати співбесідника, а потім погодитись чи заперечити. Причому робить це завжди обґрунтовано, ніби тільки ця тема йому близька й відома.
Якось про нього розповідав Віктор Худомака, який певний час очолював парторганізацію колгоспу за часів головування Василенка.
- Валентин Якимович дуже ретельно готувався до засідання правління. Перед цим обов’язково ще й ще раз об’їжджав всі дільниці колгоспного виробництва (хоча й знав усі плюси та мінуси), потім складався порядок денний. Буквально кожне питання спочатку осмислювалося, потім обговорювалося з усіх боків. Василенко уважно слухав членів правління, висловлював свою думку, інколи дякував за підказку.
Випробування славою – таке не всі витримують. Василенко ніби й не переживав тріумфу, коли всі рівнялися на колгосп ім. Леніна, ставили його в приклад. Він робив свою справу: розважливо, помірковано, відчуваючи велику відповідальність за тих людей, які не шкодували сил для зміцнення господарства.
З якою повагою Валентин Якимович та його дружина Лідія Іванівна  говорять про своїх колишніх односельців, наголошуючи на їх позитивних рисах!
Мабуть, не кожному відомо, що свого часу, перебуваючи на навчанні в сільгосптехнікумі, він захопився скульптурою, виготовив погруддя перетворювача природи Мічуріна. До речі, той пам’ятник довгий час прикрашав подвір’я навчального закладу.
А чи помічав він тоді в собі талант письменника? Мабуть, ні. Бо не до цього було: армія, робота, робота й ще раз робота. Нелегка, інколи нерви «на межі», однак потрібно триматися, навіть тоді, коли тобі «милять голову» в райкомі партії. Все це потрібно витримати. Однак коли ступиш на землю, торкнешся колоска пшениці, побачиш сите стадо – куди й подінеться все. Ось що найголовніше!
Велику гіркоту пережив, коли сталася, як відзначається на сторінках книги «На зламі», безглузда й злочинна аграрна реформа.
Одного дня серце підказало розповісти про все прожите й пережите – він взявся за перо. Незабаром на світ з’явилася книга «На зламі» - це ще один вияв таланту Василенка. Читати сторінки цього документального твору спокійно неможливо. І відірватися, коли відкрив першу сторінку, теж.
Однак це не єдиний твір цього непересічного чоловіка. Маючи за плечима понад 80 років, він видав ще книгу про гордість української нації, поета, письменника, художника Тараса Шевченка. А ще виступив з ініціативою поставити пам’ятник великому Кобзареві. На думку Валентина Якимовича, Тарас Шевченко заповідав поховати його саме на березі Дніпра, щоб «було видно, було чути, як реве Ревучий». Ревучий – це поріг, який знаходиться напроти села Василівка-на-Дніпрі і який свого часу, коли Дніпро ще не був таким повноводним, завдавав багато клопоту козакам, котрі долали річку на своїх човнах.
Пам’ятнику бути – за цю справу взявся Василенко. А в нього вже є інші плани і напрацювання для наступної книги. Однак це поки що в секреті.
Ася МАРИНЕНКО.