Жителька селища Славгород Галина Буяк 16-річною юначкою прийшла працювати на місцевий арматурний завод токарем-автоматником. Зараз жінці 65 років, має чоловіка Івана. Вони познайомилися і разом токарювали на заводі, аж поки Іван Петрович не перейшов працювати автокранівником. Він говорить про дружину:
- Закохалися один в одного, потім одружилися. Галі  тоді 18 років було, а мені 24, щойно з армії прийшов. У нас народилося дві доньки Таня і Рая. Тепер вже маємо три онука, одну онучку і навіть правнучку. Одна донька з чоловіком і синами по сусідству живе, а інша у Харкові.
Діти і онуки допомагають, приїздять на вихідні та свята. Нещодавно новонароджену правнучку привозили у гості до молодих прадіда і прабабці. Пропрацювавши майже 40 років на заводі, у 2006-му жінка вийшла на пенсію (показує світлини з цієї події). Згадує, як їй працювалось:
- Дуже хороша зміна була, дівчата-наладниці у бригаді дружні, привітні одна до одної. Начальник цеху добре ставився до всіх нас. На заводі тоді працювало близько 1000 чоловік, а зараз що? Лише 250, а це стільки робочих місць втрачено. Працювалось не дуже важко, адже ж молодість… Добре пам’ятаю, як після розпаду Радянського Союзу деякий час не виплачували заробітну плату, та якось виживали.
Галину Буяк за наполегливу добросовісну працю нагородили Орденом Трудового Червоного Прапору. Вона вважає нагороду не тільки своєю заслугою, а всього колективу. Пам’ятає, як їй і ще шести колегам у 1986 році у Дніпропетровську орден вручав перший секретар Дніпропетровського обкому КП України Євгеній Качаловський. Галина Миколаївна також має медалі «За трудову доблесть СРСР» та «Ветеран праці».
Зараз пенсіонерка разом із чоловіком господарюють на городі та біля худоби. Галина Миколаївна плете килимки на стільці, читає книги, газети і спеціалізовані журнали. Повний стіл у неї різноманітної преси, серед якої і газета «Берег надій».
Орися ЛАДАТКО.