Дзвінкий дитячий сміх, любляча дружина кличе до столу, улюблена робота – таким згадує своє життя  кавалер ордена Трудової Слави Іван Скрипченко з Новогнідого.
З дитинства руки працьовиті були, щось підкрутити, полагодити, побудувати – все міг! Батько все говорив, що чоловік має бути сильним, відважним, щоб робота у руках аж горіла. У підлітковому віці зрозумів, що хоче бути трактористом. Час був такий, поле – то хліб, то ж робота буде завжди, а отже і шматок хліба удома завжди буде.
- Як сонце зійде, все біжимо до поля, такі намолоти були, до 2000 тонн! Працювали не даремно, оцінені були наші старання. Яка то для мене радість була, як 12 квітня 1979 року мені вручили орден Трудової Слави! Зупинятись не хотілось, працювати і працювати… А ввечорі на танці бігли, друг мій так грав на баяні, що ноги самі танцювали. Там і зустрів дружину майбутню. Очі, губи, волосся… пам’ятаю, як побачив її, перед очима стояла світла постать. Моя буде і ніяк інакше!
Згодом народили двох чудових синів, ростили їх у любові, достатку. Все є, любляча дружина, дітки, господарство мали чимале. Здавалося, життя не потребує ніяких змін - щастя. Та доля сама вирішує, скільки тому щастю бути.
- Не знаю, що в житті не так робив, та одного разу стежина життя, яка рівною була, наче всипалась камінням, – розповідав орденоносець.
Так склалося, що занедужав, серце почало підводити. Поряд завжди дружина, яка зранку до ночі біля Івана Михайловича була, з того світу витягувала. Тягнулися вже як могли удвох з дружиною. Качок, гусей, яких було чимало, згодом повирізали, бо тяжко вже було з ними поратись.
Чи то вік дався в знаки, чи то на долі було написано, та у 2008 році померла Ніна Василівна. Серце, яке все життя боролося, любило, зупинилося.
Біленька хатинка, похилений тин, самотня вишня цвіте. Все, що зосталося у Івана Михайловича - спогади.
Ні орден, ні  подяки, ні прибавки до пенсії не роблять дні щасливішими…
Анна ПОБІГАЙ.