Перші місяці 2021 року обрушили на нас «дев’ятим валом» масу різноманітних новин, про які читачі «Берега надій» висловлюють не менш різноманітні думки і почуття. Хочу і я деякими роздумами долучитися до цього розмаїття.
Нещодавно з подивом прочитала, що в Німеччині вшановують Святого Валентина як покровителя душевнохворих, а не закоханих. Там не «валентинки» дарують, а прикрашають червоними стрічками будинки для божевільних. Мене теж, як і інших людей, хвилюють і ціни на продукти, і тарифи на компослуги, і розвал та безлад в економіці, і ставлення можновладців до годувальників-хліборобів, освітян, медиків, працівників культури… Але якщо зациклюватися тільки на негативі, то можна дійсно потрапити під патронат Святого Валентина за німецькою версією.
З не меншим подивом прочитала в одному з дописів у соцмережі: «Розум не включайте, бо це ж є дуже небезпечно… Вам досить думати про мову, релігію, ненависть до ближнього…» У мене відразу ж виникло зустрічне питання: «А чому про мову, релігію треба думати з виключеним розумом? Чи ці теми призначені лише для нерозумних?»
Облишу витончену тему релігії.  От про мову порозмірковую: не думаю, що потраплю через це під заступництво вище згадуваного святого. Наведу лише деякі приклади з приводу закону про обслуговування споживачів державною мовою, що наробив шуму після Нового року, та Міжнародного дня рідної мови, що відзначався 21 лютого (до речі, мовний омбудсмен Тарас Кремінь заявив, що 2021 рік буде присвячений укріпленню позицій української мови).
У другій половині 80-х років при М.С. Горбачову був призначений послом в Казахську РСР один дипломат. На жаль, я не можу згадати його прізвище, але вчинок цього посадовця на той час був вражаючим. Їдучи на роботу в союзну республіку, він з поваги до народу, з яким спілкуватиметься, вивчив казахську мову, хоч на той час мовою міжнаціонального спілкування офіційно була російська, та й казахів у власній республіці було 40% від усього населення.
В усі часи ревно шанували і зараз шанують свої мови в республіках Прибалтики. Чому ж багатьом українцям цього не вистачає? В різний час і за різних обставин мені доводилося спілкуватися з дітьми різних національностей: узбеками, татарами, казахами, таджиками, литовцями – всі вони пишалися саме своїми рідними мовами, хоч і російською володіли. А чи часто це можна зустріти в наших сім’ях?
Мене не перестають вражати павлоградські роми (чи, як ми називаємо їх простіше, цигани). Приїжджаючи до нас у село у своїх торговельних справах (теж своєрідне обслуговування!), вони розмовляють з нами українською, між собою спілкуються, звичайно ж, рідною ромською, а вдома з сусідами в російськомовному Павлограді – російською. Малоосвічені (а часто й зовсім без освіти), а володіють відразу трьома мовами, при цьому виходить це в них не спеціально, а само собою, природно, так, як дихати повітрям.
Ну і останній приклад щодо обслуговування. У нашому селі працює магазин мережі відомих супермаркетів. В ньому продавці-касири перейшли на чисту українську мову задовго до нового року. І хоч я розумію, що це лише кілька ввічливих фраз, з якими вони звертаються до кожного покупця, однак мені все одно приємно: кожного разу і мені хочеться у відповідь сказати їм щось добре, лагідне. Як тут не згадати слова Поета:

Ну що б, здавалося, слова?
Слова та голос, більш нічого.
А серце б’ється, ожива,
Як їх почує…

Марія СЛІПЧЕНКО.
с. Зайцеве.