Ветерани 333-ї Синельниківської і 35-ї гвардійської Лозівської дивізій 
з учнями і вчителями Зайцівської СШ 
біля братської могили на околиці Синельникового. Вересень 1983 р.

Прочитавши в №25 газети від 18.06.2020 в замітці «Ніхто не забутий…» розповідь Олени Іванівни Ткач про могилу біля переїздів у Синельниковому і відповідь газети на неї, я вирішила і собі надати, так би мовити, інформацію для роздумів. Думка про це виникла, коли я уважно проаналізувала статті «Синельниківщина пам’ятає» («БН» №16 від 16.04.2020) і «Знову вічний вогонь обпікає серця» («БН» №19 від 07.05.2020).

У 70-80-ті роки в Зайцевому майже щороку проходили зустрічі ветеранів 35-ї гвардійської Лозівської і 333-ї Синельниківської дивізій, які визволяли від нацистів наш край. Буваючи на місцях бойових дій, гвардійці 35-ї ніколи не згадували Меморіальний комплекс «Зірка», а кожного разу їздили до братської могили на трасі  між 5-ю школою і селом Веселе: адже саме там дивізія вела жорстокі бої у лютому 1943 року, і там поховані їхні однополчани.
Заїжджали вони також на старий цвинтар на східній стороні міста, де були могили їхніх командирів, Героїв Радянського Союзу Івана Поліщука і Михайла Величая, які загинули під час форсування Дніпра у вересні 1943 року. Про першого згадується у статті Орисі Ладатко, про другого – ніде ні слова. Але ж у місті є вулиця Величая неподалік від друкарні, і похований він був у Синельниковому! Якщо, може, І. Поліщука перепоховали до меморіалу «Зірка» (як про це йдеться у статті), то де могила М. Величая і в якому вона стані?
35-та гвардійська Лозівська дивізія двічі визволяла населені пункти нашого району від гітлерівських окупантів, проте її чомусь весь час обділяли увагою, а згадувати почали тільки після 1977 року, коли гвардійці провели під час своєї зустрічі жорстку розмову з керівництвом райкому партії і висловили свої претензії. Вони були впевнені, що дивізія заслужила назву Лозово-Синельниківської, але хтось відповідальний за це не довів справу до кінця.
Через роки – знову несправедливість. Чому у Вороновому є пам’ятні знаки тільки воїнам 57-ї та 25-ї гвардійських дивізій? А де ж 35-та гвардійська, хоч вона переправлялася однією з перших? Чи, може, самим гвардійцям треба було поставити знак своїй дивізії?
Колись у далекому 1974 році я повела своїх восьмикласників у похід до Воронового. Мої хлопці пішли до найближчої хати попросити косу, щоб накосити трави на нічліг. Довідавшись, хто вони і чому прийшли в село, хазяїн хати їм повідомив, що в їхньому селі живе лоцман, який переводив гвардійців через річку в 1943 році. Ми відразу ж його розшукали і захоплено слухали розповідь цього чоловіка, навіть не підозрюючи, що познайомилися з майбутнім героєм діорами «Битва за Дніпро» Павлом Петровичем Западним. Художники в діорамі закарбували епізод, коли лоцман переводить через Дніпро саме гвардійців 35-ї дивізії. Нині покійний житель Луб’янської сільради Євмен Дмитрович Гелевера, повний кавалер орденів Слави (таких воїнів налічувалося всього кілька чоловік на весь Радянський Союз), був ветераном саме 35-ї гвардійської.
Я не знаю, хто допустив такі недоречності, до кого звертати поставлені запитання, хто повинен усунути ці недоробки і чи буде хто взагалі їх усувати у зв’язку з ліквідацією району.
Але один висновок таки можна зробити: хоч і «Синельниківщина пам’ятає», і «Ніхто не забутий…», але «Знову вічний вогонь обпікає серця», бо «не все так добре в нашім королівстві» - на ділі виходить, що не все пам’ятає і що хтось-таки забутий.
І наостанок. Зараз у Зайцевому облаштовується історико-краєзнавчий музей на основі матеріалів, зібраних нашим краєзнавцем, гвардії полковником С.І. Полторацьким. В його архівах є чимало відомостей про  синельниківське підпілля, про діяльність А. Тарабуріна і   В. Георгієвського, копії свідчень їхніх рідних на суді над поліцаями з архівів обкому КПУ та СБУ. Якщо в місті це кого цікавить – можемо поділитися.

Марія СЛІПЧЕНКО, педагог-пенсіонер.
с. Зайцеве.