Дніпрові пороги часів козаччини.

2 липня в газеті «Берег надій» була надрукована стаття М. Слишика «Як реве Ревучий», яка викликала не просто подив, а й обурення. «Краевед с опытом» вирішив нам «подставить плечо» (хоча це більше скидається на «поставити підніжку»), і просвітити нас,  «правильно» розтлумачивши Шевченків «Заповіт», зізнаючись при цьому, що не є шевченкознавцем, та заодно й «поставити точку» в питанні перепоховання Шевченка, бо ми, мовляв, так дуже далеко зайдемо.
Чому Ви вирішили, що хтось збирається перепоховати Кобзаря «в деревне» (хоча споконвіку в Україні були села, слободи, хутори) Василівці? Кому, в якому жахливому маренні, таке могло б привидітись? 
В. Василенко та й  всі інші завжди підкреслювали, що про перепоховання нашого Пророка не може бути й мови, адже місце упокоєння найнароднішого поета світу -  Чернеча гора у Каневі – українська святиня, як і священним є ім’я Пророка, поезію якого перекладено більш ніж на 100 мов світу, якому встановлено 1384 пам’ятники на території від Бразилії до Китаю. 
Почитайте «З любов’ю до Тараса» В. Василенка,  «Шевченкіану Придніпров’я» Л.  Степовички і М. Чабана.  Ви беретесь нам тлумачити «Заповіт», а не знаєте таких речей, як те, що написав його Тарас дійсно у 31 рік, захворівши на запалення легень, яке на той час вважалось невиліковним («он что, умирать собирался в 31 год?») Саме так, вижив дивом, і помер у 47 років, а не у 61, як Ви пишете. 
І дозахоронення віками робились і НА могилах-курганах. А могил тих на нашій Січеславщині було найбільше в Україні – що зірок на небі. Їх і донині збереглось 15 тисяч! Що стосується круч, які було б видно, то Ви ж, як краєзнавець, мусите знати, що в річках лівий берег пологий, а правий – високий, крутий. То ж про крутий,  скелястий берег навпроти Ненаситця, ймовірно, і йшлося. 
Іще один переконливий факт на користь Ненаситця і Василівки знаходимо в науково- популярному виданні М. Чабана і О. Мороза «Усадьбы и судьбы» (2019 р.): праонука першого Катеринославського губернатора, (за словами фаворита цариці Катерини Гр. Потьомкіна (Нечоси) -  «правої руки Росії»), генерала І. М. Синельникова, який облюбував саме цю місцевість для будівництва маєтку, Катерина Ларош, ім’я якої увійшло в історію поряд з іменем великого композитора П. Чайковського (між ними були дуже теплі стосунки, збереглось 30 листів, Катерині він присвятив фортепіанну п’єсу №8 «Діалог»), успадкувала Василівку, проводила тут теплу частину року, кликала сюди Чайковського і так закохана була в красу Ненаситця, що заповідала поховати себе саме тут.
Померла вона в середині грудня 1903 р. у Петербурзі. Набальзамоване тіло тимчасово було поховане на кладовищі Алєксандро-Нєвської лаври, а через 5 місяців, у травні, перепоховане у спеціально збудованому склепі у Василівці. На превеликий жаль і  сором, у 1917 р. склеп, як і маєток, було зруйновано, а тіло викинуте зі склепу…
А ось краєзнавчі відкриття Слишика – хоч стій, хоч падай; хоч смійся, хоч плач. Він стверджує, що Тарас мав на увазі «ключ Ревучий» (українською – джерело Ревуче) в Переяслав-Хмельницькому р-ні, а не Дніпровий поріг! Мовляв, на честь того «ключа» у 2019 р. був масовий заплив «на 10 (!) км от берега до берега». Уявляєте? Для наочності: ширина Дніпра у Василівці приблизно 2,5 км… До речі, Дніпр був ревучим лише в одному місці – в  порожистій частині – між м. Дніпром і Запоріжжям, а найгучнішим був саме п. Ненаситець.
Навіть не дивує, що автор поставив свого кумира Петра І, першого, але не останнього ката українського народу, на скелю Монастирко і заходився розповідати нам легенди про нього, написані явно не в Україні. А ось якими епітетами нагороджує царя Петра І Кобзар: «О царю поганий, царю проклятий, лукавий, аспиде неситий! Що ти зробив з козаками?  Болота засипав благородними костями, поставив столицю на їх трупах катованих», «людоїде, змію!» «Це той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову сиротину. Кати! Кати! Людоїди!» («Сон»).  
«Любити Шевченка – любити Україну. Любити Україну – любити Шевченка» (В. Вересаєв).
Усім, хто свідомо чи ні підігрує у гібридній війні проти України, хочу нагадати слова Василя Симоненка: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди, і орди завойовників-заброд!».

Людмила ЛЕНДА, 
с. Василівка-на-Дніпрі.