Сьогодні хочу розповісти легенду про найдорожче, що є у людства – про хліб. Назву таку він отримав від слова «хлібати», бо спочатку мав вигляд рідкої каші – кулеша. Потім якась геніальна голова додумалася пекти хліб.

У козацькій Україні був гарний звичай: не запирати хату, а на столі завжди стояв хліб та наїдки. Подорожній міг завжди зайти підкріпитись, навіть коли господаря не було вдома. 
Одного разу в козацько-селянську хату залізла змія, яка побачила, як люди шанують хліб. Коли вона лишилася з буханцем наодинці, запитала:
– Скажи, що мені треба робити, щоб люди мене любили так само сильно?
– Пройти випробування, – відповів хліб.
– Яке?
– Ось слухай: спочатку мене зарили в сиру землю, в якій страшно та холодно, втім я терпів. Коли з’явилось сонечко, почав швидко рости, а до середини літа вже мав сухе гарне колосся. Мене скосили гострою косою та почали бити ціпами.
– Ну, а далі, що далі?
– Провіяли та повезли до тих велетів, що стоять на горі, змололи та занесли до хати. Тут господарка мене заквасила та поставила у тепло: стало приємно й затишно, я почав рости. Втім мене знову почали товкти, потім  поставили у піч. Було нестерпно жарко, навколо палахкотіло полум’я. Терпів з останніх сил, думаючи, що настав мій кінець. Я помилявся. Вправні жіночі руки витягнули мене, облили холодною джерельною водою, обтерли, поклали на білий вишитий рушник, а вуста поцілували. Мені було дуже приємно, бо всі вклонялися мені, говорячи, що смачний та святий.
– Тю! – прошипіла змія. – Щоб я так терпіла? Краще житиму у болоті, – і зникла з хати.
А тепер повідаю реальність, в яку я потрапив у страшному 1947-му році. Тоді я вже був школярем 1-го класу СШ №38 (нині школа №5). І ми з моїм другом Володькою Петьком іноді ходили у с. Вільне до матусиної рідної сестри Варвари Харченко. Тітка давала нам картоплину та стакан кисляку на двох, а це вже життя. 
Ось і хочу розповісти про останній похід, який запам’ятався на все життя. Було це так. Коли ми зайшли у двір до тітки Варвари, вона нас зустріла тужінням:
– Ой, діточки мої рідненькі, забрав проклятий фінагент нашу годувальничку, нашу корівку. 
Хотіли повертатись, а тітка покликала нас до хати, зайшовши куди, ми отетеріли від побаченого. Біля печі стояла діжа (в ній заготовлялось тісто на хліб), яку оточували мої двоюрідні сестрички, котрі сиділи спинами до неї, покриті якимось дрантям. 
Виявилося все прозаїчно: тітка десь роздобула трохи борошна та змісила тісто, а воно не підходило, бо в хаті холодно було. Ось вона й посадила доньок, щоб гріли. Залучила і нас до цього процесу, та в цей час прийшов мій двоюрідний старший брат Микола і приніс в’язку куряку. У селі топили сухим кізяком або куряком, перший вже скінчився, а другий – люди визбирали. 
Тітка швидко розтопила, і тісто вмить почало рости, а потім його посадили у піч. Ми всі швидко підступилися до печі, з якої линув неймовірний запах. Невдовзі хліб був готовий. Тітка Варвара відрізала нам по скибці цієї святої їжі, а мені дала невеличку буханку і сказала:
– Не йдіть дорогою, бо вб’ють. Ідіть степом.
Що ми й зробили. Коли я зайшов до хати на Новоукраїнській вулиці, то менші братики, почувши запах життя, тягнули рученята до хліба. Ненька відрізала окраєць та дала Володьці. Той зник. Дала по гарній скибці братикам і взяла маленьку собі. Мені не попало, матуся сказала:
– Ти ж у тітки з’їв, а то нехай батькові. 
Ненька була вся опухла, не рухалася. Ми їй носили листочки з вишень, які вона їла. Прийшов батько та поділив інакше: всім по скибці, а мамі найгарнішу. Вона намагалася приховати частину буханця, але батько наказав з’їсти все. Вона їла, поливаючи хлібчик сльозами. Я це запам’ятав на все життя.
Дехто спитає: навіщо я це все пишу? Відповім: хліб увесь час дорожчає (особливо для села), а наша влада продає збіжжя за безцінь за бугор. Жаль, що не всі розуміють що хліб – це життя, найбільша святість, наше багатство.  

Іван ГУСАРОВ.
с. Дерезувате.