Майже півстоліття тому доля звела разом Віктора та Галину Твердохліб на Запоріжчині у місті Дніпрорудний, де вони навчалися разом у місцевому гірничому технікумі. А у День Злуки, 22 січня, вони відзначили рубінове весілля – 40 років подружнього життя.

За час, який Твердохліби прожили разом, хваляться найбільшим своїм скарбом – дочкою Юлею, сином Костею, трьома онучками (двома Алінками та Софійкою), онуком Толіком та правнуком Ромою.
Віктор Анатолійович говорить, що ще юнаком закохався у Галину Геннадіївну й жартує, що «попався» на тещиних пельменях. Від того часу вже не уявляв життя без своєї Галі, а вона без свого Віктора.
Далі хлопець служив у воєнно-морському флоті в Атлантиці. Радіомеханіком засекречуючої апаратури зв’язку на науково-дослідному кораблі обійшов Німеччину, Данію, Марокко, Африку (Сенегал, Дакар), штат Філадельфія.
Тим часом Галя вступила до Ленінградського інженерно-економічного інституту, жила у Боровичах, працювала на заводі. По секрету поділилася, що спеціально обирала місце проживання поближче до нинішнього Санкт-Петербургу, аби частіше бачитись зі своїм супутником по життю у портовому місті Кронштадт.
У подружжя настільки багацько приємних спогадів, слухаючи які, здавалося, що ці події відбувалися зовсім недавно, може навіть й вчора, бо усі дрібнички пам’ятає чета Твердохліб.
По закінченню служби Віктор забрав свою кохану дівчину у рідне місто Синельникове, в якому народився й зростав. Тут вони працювали на благо міста. Віктор Анатолійович старшим прорабом у БУ-8, потім головним інженером у БМУ-33. Будував лікарню, школу №2, профтехучилище, водовід Дніпро-Західний Донбас та багато іншого. Галина Геннадіївна працювала на ресорному та цегельному заводах, а потім у міськвиконкомі, очоливши представництво Фонду держмайна в місті Синельниковому. Зараз жінка на пенсії, але жодного дня не просиділа вдома. Нині працює у Новогнідській сільській раді спеціалістом з земельних питань, є депутатом сільської ради 7-го скликання.
У 1978 році у подружжя народився первісток – маленька Юленька. Ледь дівчинці виповнилося чотири  місяці, як під наполегливим контро-лем Галини вони з Віктором вступили до Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту. Мабуть, з материним молоком всмоктала Юлія ту науку. Як підросла, наслідуючи батьків, закінчила цей же інститут.
Через чотири роки після Юлі народився син Костя. Зростав хоробрим хлопчиком, навчався у Дніпропетровському інституті інженерів транспорту. У 2014 році, виявивши добровільне бажання, став на захист нашої держави. Так сталося, що Костя потрапив у вир найпекельніших подій на Сході країни. Очоливши розвідгрупу                 74-го розвідбатальйону, захищав Донецький              аеропорт. Окрім цього був у Мар’їнці, Красногорівці та Пєсках.
Мати розповідає, що завжди відчувала небезпеку, яка чатувала на сина. Разом з батьком щовечора в напруженні чекали новин з гарячих точок та телефонного дзвінка від кровиночки, аби почути, що живий-здоровий.
Костянтина Твердохліба нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. За словами матері, цю нагороду він отримав за бої під Мар’їнкою у 2014 році, відбивши  атаку російських танків.
Все, що розповідали про сина батьки, здебільшого дізнавалися від його товаришів, адже Костя дуже сором’язливий та мовчазний.
- Не в нагородах справа, головне, що повернувся живим, - говорить матір про сина.
Галина Твердохліб згадує, як на день її народження у березні 2015 року до двору під’їхала колонна військових автомобілів, а з них голосно на всю вулицю кричали воїни: «Мамі героя слава!». Дуже приємні були жінці ці вітання від сина та його товаришів.
Багато споминів у батьків про той страшний рік, коли їхній син стояв на захисті мирного неба. Твердохліби розповідають, що багато людей допомагали Кості й хлопцям, з якими він служив. Батьківська домівка на певний час перетворилася на склад, куди небайдужі зносили все, що бачили. А потім відправляли в зону АТО. Окреме спасибі родина висловлює рідні та Володимиру Постолу і Вікторії Черкас.
У вітальні родини Твердохліб купа портретних фотографій онучат та правнука, їхній портрет, подарований Віктору Анатолійовичу на 60-річний ювілей, полиці, завалені літературою з народної медицини, якою так захоплюється чоловік, та навіть каска їхнього сина Кості на шафі. А влітку хазяїн дому ще й вирощує городину, та таку, що по-доброму заздрять всі навколо.  
Нашому місту є чим пишатися – у ньому живуть чудові люди, які виховують гідних українців, справжніх героїв-захисників Вітчизни.

Орися ЛАДАТКО.