Як завжди, у першу неділю жовтня, українські педагоги відзначали своє професійне свято. Як завжди, діти та батьки вітали наставників, дарували букети, дякували за їхню працю. Хочу і я навздогін висловити свою думку з цього приводу.
На честь Перемоги в травні 1945 р. в Кремлі шанували й освітян, виголошуючи тост «за директорів шкіл!». Сьогодні, під час агресії Росії проти України, особливо усвідомлюється сенс цих слів.
Російська Федерація мала б придавити нас як комарів. Адже, за різними даними, вони витрачають на озброєння до 90 млрд. в той час як ми – ледь до 1,5 млрд. Та не вдалося. Кажуть, що допомогли економічні санкції США та Європи. Так, допомогли, та вирішальної ролі не зіграли. Чому ж тримаємося? Бо маємо ресурс, набагато потужніший від нафтогазових мільярдів нашої сусідки – патріотизм.
Ця штука не падає з неба, не видобувається в надрах, не купується, а виховується. А хто це зробив? Телебачення? Ні, навпаки, воно засмічує мізки і душі нашої молоді. Може, приклад високої жертовності й моральності подавали політики? Навряд, бо більшість з них уособлюють продажність і корумпованість. Слово «депутат», на жаль, стало синонімом таких понять як бандит, злодій, безпринципний брехун. Може, була в нас спеціальна державна програма виховання патріотизму? Не було.
Звідки ж тоді оці жертовність, готовність терпіти будь-які муки заради свободи Вітчизни, що демонструють сьогодні українці?
З повною відповідальністю можна заявити, що головним ковалем цього ресурсу є наш український учитель. Той, який у голодні 90-ті сидів місяцями без зар-плати, чий середній місячний заробіток сьогодні – трохи більше ста доларів. Той, кого в нашій країні згадують лише в день професійного свята. Та, незважаючи на соціальне приниження, він сумлінно робить свою справу, по крупицях накопичуючи в серцях українських дітей оте наше найголовніше багатство.
Ви коли-небудь стояли 45 хвилин перед 30-ма парами допитливих очей? Спробуйте – зійде сім потів. А таких 45-тихвилинок – кілька за день.
Аби вкласти в голови вихованців знання, а в душі – патріотичні почуття, вчитель докладає надзусиль. Його щоденна нервова напруженість набагато вища ніж та, які відчувають нардепи і державні посадовці. Останні вважають, що заслуговують на особливий статус, щомісячні стовідсоткові надбавки за інтенсивність роботи, безкоштовні путівки і підвищені пенсії. Ось тільки праці вчителя вони помічати не хочуть.
А що війна… Будемо сподіватися, що ми знайдемо в собі сили пережити жахіття, не зневіримося, не озлобимося. Покоління, якому належить майбутнє, виховується сьогодні.
Валентин ВАСИЛЕНКО.
Післямова.
Автор безумовно має право на цю думку, бо за часів його головування за колгоспні кошти було збудовано три школи: 1958 р. – у Василівці-на-Дніпрі, в кінці 60-х – восьмирічку в с. Панасівка (яке стало неперспективним і в зв’язку з цим школу було закрито), і в 1970-х роках – красуню-десятирічку в Новоолександрівці.
|