З дня цієї трагедії минуло вже п’ять років. Сумний і гіркий ювілей події, біль від якої не вщухає.

Рівно 5 років тому «Берег надій» писав про падіння літака на межі Синельниківського і Вільнянського районів («На трасі Харків-Сімферополь впав літак», БН №45 від 12.11.2015 року). Тоді наші журналісти побували на місці трагедії. І ось ми знову тут.
Сьогодні на місці падіння винищувача СУ-25 і загибелі пілота Єгора Большакова – справжній меморіал: пам’ятник, сходинки, які ведуть до нього, квіти, кущі, дерева. Все вражає охайністю й чистотою – здається, що пам’ятне місце не на узбіччі траси, а поблизу населеного пункту, жителі якого мають змогу в будь-який час попоратися тут. 
Це стало можливим завдяки небайдужості і вмінню відчути чужий біль наче власний. Саме так ставиться до людей наш земляк, інженер ТОВ «Нива» Микола Сівак. Так склалася доля, що 11 листопада 2015 року він проїжджав трасою у ті хвилини, коли сталася трагедія, і на власні очі бачив, як летів від лісосмуги та падав, пропахуючи крилами землю, палаючий літак, як зачепив проводи, що буквально «зрізали» на льоту кабіну…
- Тоді від уламків, що розліталися в усі боки, мене прикрила фура, яка проїжджала трасою, - згадує Микола Миколайович. – Це дуже страшно, але не менш тяжко й жахливо було бачити рештки пошматованого тіла пілота.
Згодом Микола Сівак дізнався, що звали льотчика Єгор Большаков, що він уродженець Сімферополя, служив у 299-й бригаді тактичної авіації ім. генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова, яка базується у Кульбакиному, що на Миколаївщині. Разом із дружиною Надією, котра, як і її чоловік, бере близько до серця чужий біль, побували в частині, де служив молодий старлей, бачилися і з батьками хлопця. Усі разом тоді вирішили, що місце, де обірвалося життя 23-річного льотчика, має бути увічнене. Тоді ж родина Сівак за покликом серця відчула себе відповідальною за цю територію, яка за п’ять років спільними зусиллями набула вигляду меморіального комплексу.
До речі, Надія Юріївна має народну нагороду «За жертовність і любов до України», а взагалі ця чудова родина за ці роки витратила вже понад 300 тисяч гривень на допомогу нашим військовим і солдатським шпиталям. А ще, говорячи про сім’ю Сівак, не можна не згадати пронизливі, наче оголений нерв, вірші їх доньки Світлани, які читачі «Берега надій» вже неодноразово читали на шпальтах нашої газети. Ось і сьогодні – її вірш, присвячений загиблому пілоту. 
Пам’ятник Єгору Большакову виконаний у формі хвоста літака, який врізався в землю. У його встановленні активну участь брали й працівники ТОВ «Нива», керівник якого Володимир Сулаєв зробив можливими ці роботи, надавши техніку, робочу силу, забезпечивши завезення землі. А Микола і Надія Сівак в будь-яку пору року дбають про те, щоб місце загибелі льотчика Большакова було доглянутим.
У п’яту річницю трагедії тут зібралися бойові товариші Єгора, його командири, друзі. Приїхав з Києва і старший брат Ілля, який пов’язав своє життя з медициною. 
- Йому завжди не сиділося на місці, - з теплотою каже Ілля про молодшого брата, - це був суцільний позитив, душа компанії. Він подобався дівчатам, але серйозних стосунків так і не встиг зав’язати. Того дня, коли сталася трагедія, я саме мав їхати з Сімферополя до Києва, коли пролунав телефонний дзвінок від батьків, який просто розрізав наше життя на дві частини: з Єгором і без  нього… 
Колеги-льотчики з 299-ї бригади, які приїхали з Миколаєва пом’янути Єгора Большакова, одразу попередили нас, що фотографувати їх не можна, адже всі вони – діючі бойові офіцери. З цих же міркувань вони не стали називати своїх імен, зазначивши, що представляти бригаду може лише командир, яким є полковник Сергій Самойлов, а 5 років тому, коли сталася трагедія, цю посаду займав полковник Олександр Дяків. Військові встелили пам’ятник квітами й вінками і на кілька хвилин завмерли у повній тиші, згадуючи свого бойового товариша.
Схилили голови й рослини, якими всаджений меморіал. Серед них – сосонки та ялівець, що висадило подружжя з найближчого села Тернівка, калина й берізка, які єднають Крим і Україну, хризантеми, ромашка, мальва, яка виросла сама. І щось тихо шепотіли жовтогарячі пелюстки календули, насіння якої передала мама Єгора. Мабуть, про гарячу любов, яка ніколи не згасає в материнському серці…

Оксана ЛЕНДА.

Старший брат загиблого льотчика Ілля Большаков (зліва) з родиною Сівак.

Згадайте його

Перервався політ. Відтепер тільки вільне падіння
У тремтливі обійми землі і безмежної вічності...
Є команда на зліт, два крила і машина надійна,
Та ніхто не чекав, що приземлення стане трагічним.
У свинцевому небі розхристаного листопаду,
На найвищому піку, у розквіті юної сили
Ти, розправивши крила, летів, а здавалося – падав,
За собою лишаючи згірклий лавандовий килим...
Як завжди - від секунди і миті залежить майбутнє,
На побачення з Богом ніхто ще не зміг запізнитись.
Догорає у вибалку птах, у залізо закутий...
Розлітається степом розпачливий крик материнський...
Небом марив безмежним. Назавжди в польоті лишився,
Тільки вже не літак, а Господь дарував тобі крила.
О, мій хлопче, чи вдало до лав понадхмарних прибився?
Як то служиться там, у небесній твоїй ескадрильї?
Прилітай, прилітай, хоч вервечками журавлиними,
Помахай із блакитних просторів широкими крильми
Твій одвічний політ – то повітряний простір країни
У небесному воїнстві ангелів, світлих і сильних!