Ганнуся ніяких мрій щодо майбутньої професії не мала. Коли отримала документ про закінчення школи з відмінними оцінками, відразу постало питання, яку професію обрати. За порадою подруги прийняла рішення вступати до медичного училища. Так вона обрала свій шлях у житті.
Закінчила навчальний заклад з відзнакою. Знову ж: багато однокурсниць пішло до медичного вузу, а вона за призначенням поїхала на роботу. Чому саме так? Ганна Іллівна й досі не може зрозуміти отой свій крок. Чи шкодувала коли-небудь? Стверджує, що ніколи.
Вже на першому курсі зрозуміла, що не така вже й легка її професія. Вимагає вона перш за все знань, крім того, відповідальності. Пригадує, як їх з подругою направили на практику до дуже віддаленого села. Познайомилися з місцевою акушеркою, теж молодою дівчиною. Та зраділа: «От добре, що ви приїхали. До мене з армії приїжджає хлопець, всього на кілька днів. То заміните мене».
Дівчата ввечері направилися до клубу на танці. Не встигли натанцюватися, як почули оголошення: «Акушерці – на вихід!».
- Ось тоді ми з подругою склали перший екзамен. Породіллі 40 років, перші пологи. І ніякої нізвідки допомоги. Однак ми не розгубилися. Робили все, як нас вчили. Пригадую, як взяла на руки щойно народжене немовля (а в хлопчикові аж 4 кг!) і… заплакала. Звичайно ж, від радості.
До Павлоградського району поїхала за призначенням. Маленька кімната, де відбуваються пологи, - її робоче місце. Два роки працювала – ні вдень, ні вночі спокою не мала. 
- Хіба тоді було так, як нині? Зараз біля породіллі знаходиться лікар-гінеколог, є потрібна апаратура. Однак можу пишатися: жодного випадку, за який би мені було соромно. Коли писала звіти, то у графі, де йдеться про смертельні випадки породіль і дітей, завжди був прочерк, - розповідає акушерка з 50-річним стажем Ганна Іллівна Ковтун.
Потім чоловік наполіг, щоб вони повернулися до рідної Синельниківщини. Ганна Іллівна стала працювати в пологовому відділенні центральної лікарні, далі – в оглядовому кабінеті залізничної лікарні. Як вона вважає, їй пощастило, що поряд з нею були досвідчені лікарі-гінекологи, у котрих завжди вчилась, вдосконалювала свою майстерність.
Нині прийшло молоде покоління гінекологів. Радіє Ганна Іллівна, що більшість з них мають добрі знання, дбають про кожну жінку, яка дає життя дитині. Певний час працювала з лікарем Оленою Мироновою. Молода, однак дуже відповідальна, уважна до своїх пацієнток, намагається кожній приділити максимум уваги, а ще дає завжди потрібні і корисні поради.
- От всім би таким бути! – каже акушерка-ветеран.
Двох доньок виростили з чоловіком Петром Якимовичем, онуків мають. Так склалось, що свого часу молода родина, купивши крихітну хатку, прийняла рішення будувати дім. Виросла оселя – гарна, світла. А тут доньки підросли, сім’ї створили. Спочатку одній збудували дім, потім другій…
- Ось так все життя тільки й робимо, що будуємось, - посміхається Ганна Іллівна. 
Зарплати мали невисокі, отже, тяглися, як тільки могли, а тепер і пенсії невеличкі. Ну, аби здоров’я не підводило. 
Не могли ми в розмові не торкнутися ще однієї важливої теми.
- Пригадуєте, скільки раніше уваги приділялося здоров’ю жінки. Йде вона на прийом, припустимо, до уролога, а їй обов’язково ще дають талон до оглядового кабінету. Іноді з’ясовувалося таким чином, що їй треба саме до гінеколога. Не можна забувати про такий досвід і сьогодні, - висловлює свою думку акушерка.
Наприкінці зустрічі я вітаю Ганну Іллівну з 70-літтям, яке вона днями відзначила. Багато побажань вона отримала, і не лише від рідних та друзів, а й від тих, кому допомагала свого часу, у кого приймала пологи. Я теж побажала цій гарній жінці здоров’я й благополуччя. А ще подумала: побільше б таких самовідданих, сумлінних, відповідальних, як Ганна Ковтун.

Ася МАРИНЕНКО.