Після напруженого дня та хатніх клопотів Людмила Сальченко вмикає нічничок, бере до рук голку й нитки та вишиває самобутні хрещаті візерунки на тканині.
- Кожного дня мушу хоча б один хрестик зробити, - розповідає вишивальниця та показує свої численні доробки.
Це – і вишиті картини, рушники, сорочки та незліченна кількість різнобарвних серветок. Увесь світлий, чепурний та гостинний будинок господині прикрашений її роботами. А ще у бібліотеці на полиці відведене окреме місце для тематичних книжок, схем з рукоділля. Останніх така сила-силенна, що, як зазначає сама рукодільниця, і життя може не вистачити, аби все вишити. Побувавши в гостях у майстрині напередодні народного свята Дня вишиванки, яке цього року відзначається 21 травня, познайомились і ми з її творчістю. 
Людмила Іванівна вміла плести гачком, а потім знайшла себе у вишиванні. Близько трьох десятків років тому за часів вчителювання, коли її колега по школі показала, як робити перший стібок, жінка закохалася у вишивку. Тепер вже відчуває себе залежною від цієї справи, що приносить величезне задоволення.
Певно, хист до рукоділля й талант успадкувала від бабусі, яка вишивала подушки та виробляла прошви для постільної білизни.
- За тиждень своїми руками могла виготовити до трьох метрів такого мережива, а коли намагалася реалізувати на базарі, міліціонери ганяли, штрафували, називали спекулянткою, - ділиться спогадами про свою бабусю героїня нашого допису.
Опанувавши прадавнє ремесло, яке сягає глибини віків, передала всю любов до народного декоративного мистецтва своїй доньці Оксані. Зараз вона мешкає у Кривому Розі, втім постійно через засоби електронного зв’язку доня й мама діляться враженнями від нової розпочатої вишитої роботи. 
Навчила дивовижного мистецтва народної вишивки Людмила Іванівна й багатьох інших дівчаток нашого міста, оскільки 8 років викладала трудове навчання в третій школі, де працювала вчителем молодших класів. 
Знається рукодільниця не лише на самому процесі створення виробу, а й на символіці багатьох орнаментів. Так, розповівши, що з вишитих візерунків на сорочках найбільше імпонують маки, дізналися, що жінкам не слід носити таке вбрання, оскільки ці квіти символізують пролиту кров. 
Вишиті вироби прикладного мистецтва пані Людмили за багато років розлетілися по всій Україні, а також далеко за її межі в різні боки земної кулі: у Росію, Німеччину,  Ізраїль... В основному жінка роздаровує свої рукодільні шедеври. Головне, як вона зазначає, мусить побачити зацікавленість в очах майбутнього власника, тоді радо віддає рукодільну працю просто так. Іноді виготовляє і на замовлення, здебільшого це рушники. На один такий власного виробництва ставала перед вівтарем її донька. 
Шукала Людмила Іванівна «своє» також  і в інших техніках вишивання: гладдю, бісером, алмазною мозаїкою. Однак найбільше до душі лишаються хрестики, які стають окрасою унікальних колоритних виробів всенародного мистецтва. 
Нині Людмила Сальченко продовжує справу знаної на теренах нашого краю вишивальниці Валентини Іванющенко, перейнявши керівництво клубом вишивальниць «Муліне». І навіть карантин не заважає жіночкам, які 10 років тому згуртувалися за інтересами, продовжувати спілкування в телефонному режимі та їхні славні традиції вітати один одного зі святами, іменинами, підтримувати в скрутну хвилину та розділяти радощі й нові досягнення в будь-яких починаннях. 
Про популярність клубу вишивальниць у нашому краї говорять численні публікації в обласних та районних газетах, а про те, що життя учасниць клубу насичене та різноманітне – фотокартки з багатьох різноманітних виставок, поїздок до театрів, відвідин сакральних місць та організацій самим собі цікавих святкових заходів та душевних посиденьок з п’яльцями та голками. Все це бережно зберігає Людмила Сальченко – продовжувачка традицій народного мистецтва, які збагачує новими аспектами.  

Орися ЛАДАТКО.