Характеристика

члена Спілки журналістів

Асі Іллівни Мариненко

26 січня 1940 року народження, громадянки України, уродженки села Романівка Синельниківського району, жительки міста Синельникове.
Зазвичай характеристика видається людині з якоїсь ділової, офіційної нагоди: для призначення на нову посаду там чи для внесення у нагородні списки.
У нас привід інший – ювілей. Хоча… і нагородження якесь було б, скажемо прямо, не зайвим. Адже звичними словами характеристик: «дисциплінована», «старанна у виконанні службових обов’язків», «морально стійка» – тут не обійдешся.
Її років їй нізащо не даси. Висока, ставна, все ще гарна жінка, хоч куди ж від цього подінешся – вже немолода. Так, стежин на її життєвому полі в’ється немало. І все-то крутих, звивистих, ох нелегких. Починаючи з гіркого сирітського дитинства: батько поліг на війні і мама, сільський медик, піднімала їх з братом одна. 
Недаремно кажуть, що у зрілості на людині видно все, що вона зробила на віку: і добре, й зле. Певне, всього було й у житті Асі Іллівни Мариненко: люди не ангели. Але чомусь сьогодні хоч кого у Синельниковому чи в районі запитай - чогось недостойного ніхто й не пригадає. 
Навіть ті, про кого були її критичні публікації, не говорячи вже про колишніх учнів (бо починався її трудовий шлях з учителювання), незліченних героїв її дописів за всі тридцять років газетної роботи, а головне – друзів. Так, якщо спробувати виділити у її непростій творчій особистості найголовнішу рису, то це буде саме уміння дружити. 
Причому, якщо для величезного числа тих, з ким зводили її «життєві стежини» (така улюблена рубрика публікацій Асі Іллівни), часто буває досить її непідробної уваги, цікавості, співчуття, іноді – поради, то для дуже й дуже багатьох її дружба має суто практичний вигляд: купити продукти в магазині, принести з аптеки ліки або провідати з яблуком, апельсином, бульйоном у лікарні. Як її на все й всіх вистачає? Як вийшло так, що не потопили бурхливі хвилі житейського моря її непідробного інтересу до людей, їхніх доль, обставин, не стомили, не зачерствили її серця?
І, звертаючись до неї за допомогою, ніколи не почуєш: «Мені б хто допоміг»… Справді, чи не диво? Певне, таки божий промисел. Бо якби у тому житейському морі вже ніде й не білів би такий от «парус одинокий», то ну просто хоч заплющуй очі і потопай. 
А так, раптом що – звернусь до Асі Іллівни. Забуваючи, що їй самій ох як нелегко, що й років їй … Ну, щодо років, то, як вже сказано, їх їй нізащо не даси. Але й не забереш усього того, що пройдено, пережито, зроблено.
Тож хочеться побажати тому пів-Синельниковому та піврайону, які знають, поважають, навантажують і сьогодні Асю Іллівну різними проблемами, щоб і ми ставилися до неї – і не теоретично, а практично – так, як вона ставиться до нас. Врешті-решт це ж найголовніша із усіх заповідей: стався до іншого так, як хотів би, щоб ставилися до тебе. Ася Іллівна цю заповідь, без сумніву, виконує дуже сумлінно. За що їй наш земний уклін. 
Ну, а щодо нагороди... А хіба щира сердечна людська вдячність добрій людині, глибока повага – хіба то не нагорода?

Від імені численних друзів і «підшефних» Лариса ОРЛОВА.

Від редакції. 

Колектив «Берега надій» цілком згодний з такою вичерпною характеристикою і приєднується до всіх добрих слів, які лунають на адресу нашої улюбленої ювілярки. Любимо, цінуємо, шануємо і дякуємо Вам, шановна Ася Іллівна, за всі ці роки поруч з Вами!