Якщо відповісти одним словом, то я скажу:
- Все!
Вперше про Тараса Григоровича я почув від свого батька Івана Івановича Гусарова, залізничника, який закінчив всього-на всього церковно-приходську школу, але фанатично любив все українське, козацьке. Ось він мені, дошкільнику, і розповів, як маленький Тарасик шукав стовпи, що підпирають небо. А також про народного героя козака Івана Морозенка.
- Ось ведуть ляхи пов`язаного Морозенка берегом Дніпра. Раптом козак б’є головою в груди коневі польського вояка. І такий могутній був удар, що кінь падає, а Іван плигає у Дніпро і тільки його бачили.
Пам’ятаю і пісню, яку співав батько, акомпануючи собі на баяні:
- Ой Морозе, Морозенку,
Ти славний козаче,
За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче...
У моїй душі на все життя залишаться ці розповіді:
- Ось біжить маленький босоногий хлопчик у білій сорочці і коротеньких штанцях, з однією підтяжкою через плече, весь залитий золотистим сяйвом сонця, яке ховається за обрій, а попереду, у цьому золотавому мареві, тьмяно виблискують залізні стовпи.
І не так важливо, що коли я став дорослим, то узнав що Морозенка як історичної постаті не було в природі, а був сподвижник Б. Хмельницького, блискучий дипломат і хоробрий воїн, поляк Стась Мрзовецький, але народ його звав Морозенком.
Від батька я вперше почув і про гайдамаків, яких так талановито описав Шевченко. А головне – це те, що Тарас Григорович не тільки був закоханий у козацтво, писав про нього свої безсмертні твори, а і сам був козацького роду, коріння якого стеляться на Запорозьку Січ.
Тарас Григорович Шевченко мені дорогий тим, що він поклав любов до України, українців, які потрапили у кріпацтво, фактично рабство, принесене в Україну Московською ордою разом з винищенням козацтва. Він пророк, який передбачив усе. І найбільше благав Бога, щоб послав українцям „Братолюбіє”, без якого ми весь час страждаємо.
Могутнім звертанням „І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнє послання” Тарас Григорович кожним рядком безсмертного твору карбує національну ідею, не знайдену ще досі нашими поводирями.
Ми, як правило, говоримо про геніальність Кобзаря, надихаємося в його поезії, живописі, але мало говоримо про нього, як про звичайну людину, яка мріяла про біленьку хатку у вишневому садочку на березі Дніпра, про кохану людину і купу діточок, яких би він любив. Мріяв кохати і бути коханим, але не судилося. За офіційними даними, у Тараса Шевченка дітей не було, проте він мав близько 30 племінників, і це лише по лінії рідних братів та сестер.
Я вважаю, що Тарас Шевченко заповідав нам, що справжня культура українського народу можлива лише на основі національної мови і збереження національних історичних пам’яток, бо без них зникає не лише душа народу, а і він самий. Цей заповіт поета не загубив актуальності і в наш час, у незалежній Україні, бо він будує національну свідомість, честь і гідність нашого народу, допомагає позбутися синдрому меншовартості і приниження. Сьогодні його творча спадщина не дає забувати, чиїх батьків, чиї ми діти. У словах Т. Г. Шевченка фундамент української літературної мови І. П. Котляревського.
А щоб не забувати треба слідувати заповітам Тараса Григоровича, це і буде найкраще шанування його спадщини.
Щодо мене, то життя Тараса Григоровича Шевченка, його творчість і діяльність – це дороговказ у моєму житті!
Іван Гусаров.
|
