Хочу поділитися з читачами своїми спостереженнями.
Славний син України Олександр Поль, ім’я якого знаходилося в ідеологічних тисках радянського часу, людина-легенда, ціла епоха в історії Придніпров’я. Авторитет Олександра Миколайовича ріс стрімко. За заслуги перед краєм йому присвоїли звання Почесного громадянина Катеринослава і поставили пам’ятник за життя. А коли в 1872 році був рекомендований на посаду голови губернської земської управи, він мовив наступне:
«Благодарю вас, господа гласные, за эту честь, - сказал в ответ А. Поль. – Я служил земству… и не отказываюсь служить. Но мое первое правило было служить, никогда не получая за это платы. Эти самые мотивы заставляют меня и в данную минуту продолжить мою службу там, где я могу служить бесплатно. Я всегда отказываюсь от всякой общественной должности, с которой сопряжена плата. Поэтому я никогда не могу принять на себя должность земства, с которой сопряжено вознаграждение. Я покорно благодарю вас и отказываюсь баллотироваться».
Читаючи сьогодні виступи О. Поля в книзі В. Платонова „Человек-легенда”, мимоволі проникаєшся жалем і досадою, чому у нас немає зараз таких безкорисливих депутатів і держслужбовців всіх рівнів.
А ось другий приклад. Колишній президент Ірану Махмуд Ахмедінежад за 8 років президентства не отримав з держбюджету ні копійки і жив на викладацьку зарплату. Під час свого керівництва державою він не ініціював ухвалення закону „Про екс-президентів”, щоб отримувати високу пенсію, мати довічних охоронців, палац, як у Межигір’ї і Кончі-Заспі, й дві машини за рахунок бюджету. Залишивши високу посаду, знову повернувся до викладацької діяльності і їздить на роботу автобусом.
Людина, яку вважали одним з найбільших ворогів США, не боїться бути публічною і ходить серед білого дня вулицями без охорони. Добре це чи погано? Мабуть, добре, бо ЧЕСНА людина може дозволити собі подібну розкіш.
А у нас колись таке буде? Адже будь-який український нардеп і чиновник, не кажучи вже про всіх наших президентів, сидять важким тягарем на шиї трудового народу і в першу чергу дбають про власне царське життя та бізнес. І немає в них ні совісті, ні сорому людського.
Вважаю, ця пошесть пішла від колишнього комуніста Єльцина, особливо, коли він став екс-президентом Росії. Порівняйте: якщо за час свого двострокового президентства він відвідав 60 країн світу, то після виходу на пенсію – понад 80. І повсюдно екс-президентові – зустрічі на найвищому рівні, килимові доріжки, почесні варти, оркестри. І повсюдно Бориса Миколайовича супроводжувала численна челядь: лікарі, масажисти, кухарі, політологи, перекладачі, стенографісти... – всього понад 60 чоловік.
Звичайно, за екс-президентом були закріплені лайнер, пілоти, спецохорона. За ним же у недоторканості зберігалися колишня горбачовська дача разом з обслугою, три суперавто і звичайно, пенсія на рівні 75 процентів від нинішньої зарплати Путіна плюс 20 премій на рік у розмірі місячного окладу...
Отож, живуть жадністю безмірною і глухотою безпросвітною наші президенти і їхнє оточення, котрі дбають тільки про своє особисте збагачення, яке ставлять на сто щаблів вище від інтересів народу. Чого там гріха таїти, для себе і своїх чад вони будують комунізм в окремо взятій країні.
Мимоволі приходять на думку слова великого Тараса: „О люди! Люди небораки! Нащо здалися вам царі?”...
Валентин ВАСИЛЕНКО.
сел. Первомайське.
|
