Зайцівчанки заздрили односельчанці Валентині Герасимчук: який у неї чоловік турботливий – прийде дружина з ранкового доїння корів, а на столі вже сніданок на неї чекає.
- А як же інакше! Ми ж виховували шістьох діток – п’ятьох доньок і одного синочка. Я ніколи до ви-повнення трьох років дитині вдома не сиділа, першу річницю зустріли – і до колгоспних ясел, а сама на роботу. А ще домашнє господарство – кури, корови, свині. Встигали з чоловіком все робити – і дітки чистенькі, з бантиками, в гарненьких суконьках ходили, - на очі Валентини Василівни раптом набігає тінь, з’являються сльози. – У квітні виповнюється рік, як пішов з життя чоловік, моя опора, підмога, з яким прожили у злагоді 49 років. Взагалі тяжкий період пережила, бо ще й маму поховала. Он донька Юлечка зі мною живе, моя підтримка.
Валентина Василівна вважає, що доля не обійшла її. Так, працювала дояркою майже 30 років. Нелегка робота. А де легко? Хочеш жити в достатку – трудись. Так вважав і чоловік – і трактора водив, і на фермі за коровами доглядав, а вже що їй допомагав…
Пригадує, як вперше прийшла на ферму – їй групу телиць дали. Дуже важким виявився той період, однак незабаром вони здружилися і корови не підвели свою доярочку, щедро віддавали молоко.
Її досягнення – це завжди понад 3000 літрів молока на корову. А ще мала громадські навантаження – її неодноразово обирали депутатом сільської та районної рад. Валентина Василівна, на той час комуністка, була делегатом XXVII з’їзду партії.
Отже, встигала скрізь: до місцевого Будинку культури ходили з чоловіком, а ще вона в туристичну поїздку їздила до Фінляндії, звідки привезла чимало вражень.
І все ж сім’я для неї з чоловіком була найголовнішим. Завдяки цьому виростили добрих працьовитих дітей.
Дивлюся на жінку, котра сидить поруч, і не втримуюсь, щоб не запитати, чи не ревнував її чоловік, адже навіть у свої 66 років вона красуня. Всміхається:
- Мабуть, у кожній родині можуть трапитися якісь недоречності, однак не вони складають основу родини.
Валентина Василівна ще раз підкреслює, що вони прожили в злагоді. Здавалося б, і старість має бути спокійною. Та де там! Он зять в зоні АТО служить! Жінка не може вмикати телевізор, бо боїться слухати про ті страшні події, які відбуваються на сході країни. І коли воно все скінчиться?
Пенсія ледь за 1600 гривень. Якщо врахувати, що сьогодні немає ніякого господарства – все довелося витратити на дві трагічні події – поховання чоловіка та мами, то ця сума, ой, яка невелика. Однак жінка не збирається здаватися. Планує молодняк птиці закупити. Разом з донькою візьмуться за справу. Правда, Юлечка переживає, що серце маму інколи підводить. Однак вона її підтримує та оберігає.
З Валентиною Василівною згадуємо про нагороду – орден Трудової Слави третього ступеня, який їй вручили в 1982-му році.
- Зберігаю його, - відкриває коробочку, де лежить орден. - Давно вже торкалася. Маю сказати, що не одна я в Зайцевому орденоносець. У нас кілька жінок мають трудові нагороди. Вважаю, що цілком  заслужено вони їх отримували – адже працювали з повною віддачею. Взагалі в нас жінки працелюбні, добрі господині. Зайдіть он до якої в оселю – порядок, чистота. Та й добрі.
Далі дізнаюсь, що її самотину розділяють подруги, сусідки. Вечорами, а то й у вихідні, приходять. То про події в країні ведуть розмову, а то в підкидного всядуться грати. Однак це взимку. А зараз весна: щось на городі потрібно робити, по хазяйству. Так, спокій нашим жінкам тільки сниться.
Іван ЖИТНІКОВ, голова
районної ради ветеранів.
Ася МАРИНЕНКО.