Роман Жовніренко має актуальну і затребувану на сьогодні спеціальність: закінчивши радіоприладобудівний коледж, а потім – Київський університет інформації та зв’язку, він набув професії, яку ми називаємо «айтішник».
Свої знання Роман використовував, працюючи системним адміністратором в рефдепо, а пізніше – в Укртелекомі. Та у 2014-му році, коли розпочалася війна на сході України, Роман добровільно прийшов до військкомату, щоб стати на захист незалежності і суверенітету рідної держави. Хлопцю пропонували службу у залізничних військах, але він віддав перевагу повітрянодесантним.
Рік він прослужив у славетній 25-й бригаді, перебуваючи у гарячих точках без ротації протягом чотирьох місяців. Частина, в якій проходив службу Роман, стояла у Слов’янську, був у нього і свій аеропорт – Краматорський… А потім – Авдіївська промзона…
- Запам’яталося, як змінювалося ставлення до нас місцевих жителів. Спочатку, потрапивши під вплив пропаганди, вони дивилися на українських солдатів як на ворогів. Натомість, вже через кілька місяців, коли заходили в населений пункт, до нас підходили з питаннями на кшталт: «де ж ви так довго були?»…
Через деякий час після демобілізації Роман знову вдягнув військову форму, адже обрав службу у третьому окремому полку спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго, що базується у Кропивницькому. Учасник АТО старший сержант Роман Жовніренко має бойові нагороди, найдорожчі з яких – нагрудний знак «Учасник АТО», яким начальник Генерального штабу ЗСУ відзначає найкращих воїнів, а ще медаль «За оборону рідної держави», якою відзначається мужність, самовідданість та зразкове виконання службового обов’язку.
Майже 15 років Роман, чиє дитинство пройшло в Чехії, мешкає в Синельниковому. Він на власні очі бачив ту Європу, до якої сьогодні прагнуть українці. І, мабуть, міг би й надалі жити в тихій комфортній державі, де немає війни, не гинуть люди. 
Втім, Роман обрав Україну, бо саме її вважає своєю батьківщиною, і хоче жити на рідній землі. І, проводячи паралелі, зазначає, що  його дуже турбує, що центральна частина міста, яка, на думку хлопця, має бути «серцем» кожного населеного пункту, де збирається багато людей, насправді не є таким:
- Містяни мають тут відпочивати, а не ковтати пилюку, яку здіймають скутеристи. Для повноцінного і змістовного дозвілля тут має бути багато зелених насаджень, фонтани, а в нас – хіба що лавки, яким вже років по 40. А хіба мама з візочком пройде по цих тротуарах? Так, в останні роки ми бачимо, що проводяться ремонти доріг, але ж цього замало! 
На думку Романа, основною проблемою, яка заважає повноцінному розвитку Синельникового, є відсутність розширення промислової інфраструктури: з величезної кількості заводів, які колись тут працювали, не залишилося жодного, а ті, що відкрилися останнім часом, не здатні забезпечити робочими місцями всіх, хто цього потребує. 
- У нас же люди вміють працювати! Майже у кожного українця – золоті руки, які, на жаль, затребувані в інших країнах, а не в рідній. Бо там критерієм відбору є професіоналізм, а не те, що ти чийсь кум, сват або брат.
Одним із шляхів вирішення цих питань, розуміючи, що бюджетних грошей не завжди вистачає на всі потреби, Роман вважає залучення інвесторів, і не обов’язково іноземних. Адже і синельниківські підприємці багато в чому можуть допомогти  (і допомагають!) місту, то чому б не заохотити таких людей, які діють задля спільного блага, хоча б податковими пільгами на місцевому рівні? А головною умовою має бути не тільки сам результат, а й прозорість його досягнення, для чого люди повинні більше контролювати владу і питати з неї.
Серед захоплень Романа Жовніренка – важка атлетика та одноборства, і щоб підтримувати форму, він постійно відвідує спортзал. До цього зобов’язує звання чемпіона полку у важкій вазі, яке він отримав під час проходження служби, та й взагалі, хлопець переконаний, що будь-яку справу треба робити ґрунтовно і якісно.
Саме такі якості властиві нашому герою, звичайному скромному хлопцю, якому немає ще й 30-ти років, одному з тих, хто завжди готовий стати на захист рідної землі.

Оксана ЛЕНДА.