Під час Другої світової війни Україна, не маючи власної державності, опинилася затиснута між двома тоталітарними імперіями, колишніми друзями, а тепер смертельними ворогами – Німеччиною і Радянським Союзом. Чому колишніми? Я думаю, що всім відомо як СРСР поставляв до фатерланду збіжжя, сировину, не зважаючи на заборону. А на заводах Радянського Союзу виготовлялись танки й літаки, які в розібраному вигляді доставлялись в порт Мурманськ, а звідти до фатерланду. 
Німецькі військові навчалися в Росії. Так, легендарний гітлерівський генерал-танкіст Гудеріан закінчив Казанське танкове училище, а очільник Люфтваффе і права рука Гітлера Герінг навчався в Липецьку.  А війна проти поляків, а Катинь, а сумісний парад німецьких та радянських військ у Бресті та тому подібне…
Як же Сталін нагородив переможців? Після закінчення школи я навчався в ПТУ у м. Дніпро і часто їздив потягом, який називався «дачний» (зараз електричка). По вагонах ходили скалічені бійці – учасники Другої світової війни. Особливо запам’ятав двох: сліпого моряка-баяніста та його товариша-льотчика. Я навіть запам’ятав їхню пісню:
… Там cпят мичмана молодые,
Отвагу на сердце храня,
И ярко горят золотые
На их рукавах якоря.
Коли я демобілізувався з армії, став студентом і їздив електричкою, то цих скалічених вже не було. Пізніше дізнався, що за наказом Сталіна їх вивезли на Соловки і знищили. І таких прикладів було безліч. 
При радянській владі в дні річниці форсування Дніпра на місце тих подій возили старшокласників. Делегація нашої школи розмістилася поруч з трибуною, на якій стояли керманичі Синельниківського району на чолі з секретарем райкому Альохіним. Серед них виділявся сивий ветеран, який форсував Дніпро. Його груди були в орденах та медалях, а в руках він тримав два вінки зі свіжих живих квітів, на одному з яких були свічки. Коли ветеран взяв слово, звернувся до моїх учнів-хлопців:
- Дорогі діти, ось в 1943-му році пригнали таких як ви, юнаків без зброї, в цивільному одязі, дали шматки цегли кожному і речові мішки, напхані соломою. Наказали переправлятися і атакувати ворога, а хлопці й плавати не вміли, тонули.
Він плачучи віддав дівчаткам вінок із запаленими свічками, а ті зі сльозами на очах спустили його на воду. Другий – він сам кинув у ріку. 
До чого я веду? Чи маємо ми зараз згадувати цю війну? Обов’язково. Але виключно як трагедію. День Перемоги? Лише як День жалоби за жертвами цієї війни. Ми маємо пам’ятати всіх тих, кого вона забрала.
Нині, коли на Сході країни військовий конфлікт, ставаймо, друзі, справжніми українцями, якими були наші предки. Тоді і у владі будуть справжні державотворці! Я вірю, що народ, який існує багато століть, не стане рабами путінської Росії.

Іван ГУСАРОВ.
с. Дерезувате.