Сьогодні свій шістдесятий день народження відзначає Тетяна Олександрівна Ушакова. З чим її хочеться щиро привітати. Але… Хто така, спитаєте? Чому не знаю? Героїня труда? Чи, не дай Боже, якась депутатка? Не вгадали, та все ж прогляньте ці декілька рядків про неї…

Ще й на світ, як то кажуть, ледь благословлялося, а біля невисокого штахетного паркана ушаковського двору чується:
- Таня-я-я! Тетяно!
- Хто там? – виникає на порозі будиночка невисока ошатна жіноча фігурка.
- Таню, я на електричку спізнююся, а там, здається, баба Катя знов на город поперлася і впала. Побіжи глянь, га?
Тетяна, як стояла, вибігає з двору і мчить до обійстя старенької одинокої сусідки. Вона підніме бабу Катю, що й справді у свої вісімдесят з хвостиком за всежиттєвою звичкою зрання рушила на город та й упала там, а підвестися несила. Відведе до хати, напоїть холодною водою, спитає чи не потрібно викликати «швидку», при цьому ласкаво-турботливо ніби вилає за необережність, пообіцяє заскочити ще. І будьте певні – не забуде, «заскочить» обов’язково, ще й з якимось дрібним гостинчиком, хоч би з персиком з власного саду.
А зараз починається її звичайний день звичайної домогосподарки, про яких ніколи не пишуть газети – повний різноманітних турбот і робіт. Зібрала чоловікові Володі «тормозок», нагодувала сніданком, провела на зміну. І сама – на город. Аж раптом верещить мобільний:
- Таню, - це ще одна сусідка, зараз вона на роботі, - я вчора зачинила в сараї Тишка (Тишко – здоровенний смугастий улюблений котяра), та й забула вранці випустити. Це ж буде цілий день без їжі і води.
Щас! Зголодніє він, як же! Таня кидає сапку і мчить визволяти «полоненого», напоїть і нагодує. 
О, а то хто ледь тягнеться вулицею? О, впав! Тьху ти! Знов сусід Сашко набрався вже зранку, що й на ногах не встоїть і до свого двору не втрапить. А дома ж смертельно хвора мати…
- Ходім, ходім, Сашо, додому, - воркує Тетяна, підводячи чолов’ягу з пилюки, - ляжеш, проспишся… Горенько ж ти, горенько… Що ж ти з собою робиш?..
І таки дотягне, вкладе, зазирне в кімнату, де лежить хвора, подасть замість бідолахи-сина склянку води, і знову до нескінченної домашньої роботи: сапання, поливання, куховаріння, консервування, і «те де», як мовиться, і «те пе».
Тільки-но зайшла з подвір’я в хату, слідом на порозі виникає Іра: стоїть, мовчить, зітхає.
- Води? – сердито ронить Тетяна.
- Угу. А хлібця в тебе нема?
Іра – така собі особа з явними психічними відхиленнями, мешкає на іншому кінці вулиці в напіврозваленій вже хатинці без водогону, електрики, опалення і без будь-яких засобів існування.
- Та заходь вже!
Іра несміливо переступає поріг кухні, а «сердита» Тетяна нібито невдоволено бурмочучи щось собі під ніс, вже всипає в миску борщу, супу чи що там є в холодильнику, розігріває у микрохвильовці («хай поїсть, зараза, гаряченького»). Потім закип’ятить велику каструлю води, наллє в завбачливо принесені Ірою пластикові пляшки, якими Іра дома спочатку гріється, а потім з них п’є, вмивається і пере. І так щодня. Таня пробувала якось влаштувати блаженну: одного разу пристроїла в якийсь благодійний притулок при сільській церкві. Але Іра вперто тікає в свою хатину. І до Тетяни.
- Таню, - знову чується у слухавці мобільного, - маму б треба підстригти. Підскочиш? 
- Таню, виручай, - не встигає відімкнутися від першого дзвінка, лунає другий. – Цей придурок (мається, звичайно, на увазі чоловік тієї, що телефонує) випустив цуценя за двір, а воно й забігло десь зі страху. Шкода ж, мале, поки прийду ввечері з роботи – загине десь під машиною.
Таня на велосипед – і вперед по Синельниковому рятувати цуценя. А повертаючись від бабусі, яку підстригла на прохання дочки у стилі «фасон не важливий», помічає, що в одному саду під яблунями яблука – суцільним килимом, ніхто їх не збирає. А на мікрорайоні живе Танина знайома старенька, що дуже любить яблука, але куштувати фрукти не з нашими пенсіями. Отож ввечері Тетяна під’їде до господарів саду, спитає дозволу, назбирає яблук і відвезе на мікрорайон.
- Таню, ну навіщо все це тобі? – час від часу починає закидати подруга. – Мало своїх турбот. Дім, сім’я, діти, онуки… 
Здвигає плечима:
- Та жалко ж усяку і людину, і тварину.
Жодного разу, скільки знаю Тетяну, не чула з її уст слово «милосердя». І з вірою і церквою у неї стосунки як у Паніковського: «воліє у цю темну справу не втручатися». На Паску, звичайно, фарбує яйця, на Різдво роздає гостинці хрещеникам і тим, хто цього потребує – і по всьому. А от живе отак – милосердно. Дрібниці, скажете? Але ж життя, по суті, і складається з «дрібниць». А на той час, коли така житейська дрібниця виникає перед тобою, буває дуже важливо, щоб той хтось поміг. І тут як тут – Тетяна. Як собі хочете, а факт існування у спільному з нами просторі і часі такої людини гріє душу. Тим більше, що їй Богу, і чоловік, і сини в неї – такі самі. Тато ж, як відомо, голова сім’ї, а шия таки мама. Така от естафета добра.
Я б назвала Тетяну Олександрівну такою собі матір’ю Терезою місцевого значення, та боюсь – дражнитимуть. Народ ми насмішкуватий і в’їдливий. До неї й так час від часу прискіпуються дехто з приятельок і сусідок: «Що ти собі ту Іру на шию посадила?» Здавалося б: ну що вам до того? Та Тетяна не звертає уваги, їй, бачте, «жалко кожну людину і тварину». Ну і спасибі вам, Тетяно Олександрівно, за все це. Здоров’я вам і наснаги  на всі ваші добрі «дрібниці» для оточуючих.
От що, шановний читачу, хотіла я вам розповісти про таку людину, про яких ніколи не пишуть газети, не героїню труда, не депутатку. От кажуть «хороша людина – це не професія». А в неї це, мабуть, таки професія. Бо хоч кого спитайте, хто така Тетяна Ушакова, перше, що, упевнена, вимовить будь-хто знайомий з нею, - хороша людина.

Лариса ОРЛОВА.