Мені завжди приємно читати правдиві історичні дописи до газети шанованої людини-краєзнавця Марії Сліпченко. Зізнаюся, колись давно написав невірне слово. Ніхто з читачів на це не зреагував, а вона швидко мене «смикнула». З того часу, як пишу, постійно оглядаюся на поважну й доброзичливу вчительку Марію Юріївну. 

Якось я поділився з нею думкою – видати для кожного мешканця району книжечку «Голодомор на Синельниківщині». Буквально через декілька днів одержав поштою 10 листів цінного матеріалу до майбутньої книги. Мене також вабить її повага до нашого пророка Тараса Шевченка.
Сьогодні Марія Юріївна порушує тему земляків-патріотів, згадуючи Стуса. Хочу продовжити цей перелік і розповісти про поета-дисидента Івана Григоровича Сокульського (на фото). Здавалося б, який зв’язок він має зі Стусом? Найтісніший.
Його постать – поруч з плеядою шестидесятників Василем Симоненком, Василем Стусом, Іваном Драчем, Ліною Костенко, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Лесем Танюком… Їхню творчість нещадно топтали брежнєвсько-щербицькі ідеологи, вони ж уразили й Івана Сокульського: 13 років таборів та в’язниць, десятки діб безперервного карцеру. За що?  За вільну Україну та українську мову.
Моє перше знайомство з Сокульським сталося в бібліотеці, де я сприйняв його книгу «Владар каменю», яка складена з віршів, писаних переважно в неволі, в пеклі ГУЛАГу. Друге – на квартирі художника Сергія Алієва-Ковики, який ілюстрував нашу книгу «З любов’ю до Тараса».
Перехопивши мій погляд на три книжки на полиці, він мовив: «Це книги вашого земляка Сокульського. Нам, його шанувальникам, кортить побувати в селі Червоноярське, де він народився». Уявіть, як мені було соромно, що ми, синельниківці, не знаємо нічого про Івана Сокульського. Гортаючи сторінки книги, я одночасно слухав людину, яка свого часу спілкувалася з Іваном Григоровичем і має власні враження від спілкування.
Дніпро, пороги, степ – все це він любив до самозабуття, вони були для нього символом існування та волі України, що й відчувається в його творчості. Після повернення з заслання в Дніпропетровськ у 1988 році Сокульський працював в Українській гельсінській спілці. Був засновником обласних організацій Товариства української мови ім. Шевченка, Народного руху, Меморіалу, очільником обласної організації Української республіканської партії. Редагував і видавав журнал «Пороги». У 1991 році під час пікету за незалежність України був сильно побитий, що й прискорило його смерть. 
Так, Іван Сокульський помер у 1992 році. Але Іванові пороги є! І тих, хто до кінця несе свій хрест, народ не забуває.
Десять років я шукав село Червоноярське, де народився Іван Сокульський. Тепер стало відомо, що знаходилося воно між Варварівкою і ближче до Михайлівки. Як не перспективне – воно зникло, а землю було переорано.
Боже мій! Реальність наводить на сумну думку: села в Україні зникають одне за одним. Незабаром не знайти буде місце свого народження. А хто не згодний з цією тезою, нехай наведе приклад, в якому селі будується житло…

Валентин ВАСИЛЕНКО.
сел. Первомайське.