Як і в 86 років жити, не втрачаючи духу

На грудях у іменинника – заслужені нагороди.

Він народився одинадцятим сином на Ставрополлі у селі Велика-Джалга Іпатіївського району. Хлібному краї, житниці Росії. У селі тоді мешкало 17 тисяч чоловік, центральна вулиця тягнулась 10 кілометрів. Це до його народження у 1933 році. А в той  рік у їх сім’ї лишилось тільки чотири хлопчики – решта семеро дітей померли від голоду.

Про це вже потім йому розповість мама – і про голод, і про громадянську війну, коли у 1919 році всі батькові товариші стали на бік „білих”, а він пішов за „червоних”. Як лютували ці земляки у їхній хаті за бутлем самогону, катуючи матір та вимагаючи видати батька. А той сидів у тридцятиметровому колодязі у ніші на глибині шести метрів. Не видала, хоча від побоїв на все життя лишилась з пошкодженим хребтом.
В чотири роки Федір Пилипович Желдубов залишився без батька і вже добре пам’ятає, як радів з братами окрайцю хліба, який у мозолястих материних руках видавався справжніми ласощами. 
До школи малий Федір пішов у незабутній тисяча дев’ятсот сорок перший і навчання розтягнулось аж до 1951-го. Але до наук юнак був здібний і їх вистачило для вступу до Азово-Чорноморського інституту механізації та електрифікації сільського господарства. Добиратись з дому до нього доводилось спочатку на цистерні з пальним - стоячи їхати сім годин до райцентру, а вже потім залізницею до Зернограду Ростовської області, де знаходився вуз. Ні морози, ні спека не могли завадити його бажанню здобути вищу освіту. Але після тієї цистерни потяг здавався вершиною цивілізації і тому Федір твердо вирішив, що працюватиме тільки на залізниці.  
Та доля розпорядилась по-іншому – після навчання отримав направлення до МТС Донського комбінату шампанських вин на посаду інженера. Там і зустрів свою другу половинку Жанну Антонівну, яка виявилась родом з Просяної. А приїхавши знайомитись з її батьками, назавжди вже лишився в Україні. 
У 1957 році почав працювати у Просянській МТС, потім перевівся на Васильківщину, а у 1961 році після реформування машинно-тракторних станцій  очолив новостворену на Улянівці організацію „Райсільгосптехніку”. Молодість, ентузіазм, знання і вміння знайти підхід до людей творили дива: відкривали нові майстерні, де виробляли запчастини до техніки, створювали нові служби для обслуговування тваринницьких ферм у колгоспах, розширювали автопарк, нафтобазу, за власний кошт будували для працівників житло, їдальню, медпункт. В результаті підприємство швидко обросло власною інфраструктурою, перетворившись на міні-містечко.
А кадрами в ті часи займались серйозно, тому й не могли не помітити такого дієвого керівника. У 1971 році Федора Пилиповича обирають головою Васильківського райвиконкому, де він продовжив свій курс на розбудову Васильківщини і селища зокрема. За 8,5 років на цій посаді та 5,5 років на посаді першого секретаря райкому партії саме за його ініціативи, а то і грюканню кулаком по столі, Васильківка невпізнанно змінилась. Школи, садочки, приміщення банку, пошти, магазини в центрі, Меморіал Слави, адмінприміщення, оздоблення парку, газифікація селища, сім п’ятиповерхівок та всі  чотириповерхівки загальною чисельністю 520 квартир (щоправда, дехто сьогодні йому дорікає за них – нащо набудував, а нам зараз їх треба обслуговувати), історико-краєзнавчий музей – далеко не повний перелік залишеного по собі цією людиною. 
- І зверніть увагу – більшість за кошти місцевих підприємств, - наголошує Федір Пилипович і жартома додає, – часто партизансько-махновським способом.
Наприклад, „спустили зверху” план на 120 квартир, а він організував проектантів, які за ніч виготували проекти на 520. Область не давала коштів на спорудження приміщення Чаплинської селради – знайшов підхід до начальника Придніпровської залізниці і на рівному місці виросла двоповерхівка.      
Не забував і село, яке для нього назавжди лишилось рідним. Ферми, тракторні бригади, дороги завжди були на першому місці. Але і соціальні об’єкти не були на другому. Школа і клуб у Вербівському,  середні школи у Манвелівці, Добропіллі, Великоолександрівці, житло для вчителів у Зеленому Гаю та Колоно-Миколаївці, медамбулаторія у Миколаївці, пологовий будинок у Дебальцевому - тільки невелика частина того, що робилось для людей. 
Як все вдавалось в ті, як сьогодні кажуть, партійно-номенклатурні застійні часи?
- А я був дурний до роботи і ніколи не мовчав, коли бачив несправедливість. Бо ніколи не тримався за посаду і знав лише одне – маю робити діло, - просто відповідає Федір Пилипович.
Ці слова підтвердив і присутній під час нашої розмови голова С(Ф)Г „Україна-2000” Віктор Дубовик:
- Якось в один з років  з району  до колгоспу надіслали рознарядку на здачу практично всього зерна. Коровам не лишалось нічого і я звернувся до керуючого „Сільгосптехнікою” Федора Пилиповича як до куратора господарства. Він одразу в кабінет керівника району з „розгромом”: „Ви що, тваринництво заради своїх амбіцій хочете згубити? Фураж не чіпати!” І наші корови успішно перезимували з хорошими удоями. 
Все було ніби вчора. А чи було? Так, бо про прожиті роки Федору Желдубову не дають забути фотографії друзів, багатьох з яких уже немає, збудовані за його керівництва  районом приміщення, які добре видно з вікон його квартири, та біль в ногах. Бо мало сидів у кабінетах, все намагався побільше бути серед людей, скрізь встигнути, не особливо гадаючи, що там „гикнеться” на старість. А ще діти, троє онуків та правнук Серафим служать підтвердженням того, що не просто так живе на світі ця знана на Васильківщині людина.
І не лише по-стариковськи споглядає на нинішнє життя, а жваво цікавитися всім, що відбувається в суспільстві, щиро переживає за долю України. Глибоким болем віддаються в серці заяви про заплановане скорочення кількості шкіл та лікарень у селах, трудова еміграція українців, розвал промисловості і загроза руйнації сіл через продаж землі.  
- Сусід з сусідом перестає вітатись, збідніння людей породжує заздрість і ненависть, а продаж землі зробить українців чужими у своєму краю. Розкрадали країну хто як міг, а зараз спробуй все повернути на розвиток.  Дехто тут зі мною не погоджується – демократія, каже.  Ну да, на кшталт такого: його послали на конкретну адресу, а він пішов куди хотів. Треба вміти відрізняти демократію від демагогії, бо там, де немає безумовного виконання законів, незалежно від чинів та рангів – немає нічого. 
Але ви не пишіть про ці мої сумні думки, бо я не втрачаю оптимізму, вірю в життя, а цю чарку піднімаю за Україну і за служіння народу! – підсумував Федір Пилипович.
І знаєте, шановні читачі, в щирості цих слів ми не засумнівались ні на секунду.

Станіслав ТКАЧОВ.

P.S. Сьогодні, в день 86-ти річчя  імениннику шле свої вітання депутат обласної ради Володимир Рой. Бажає здоров’я, благополуччя, невичерпного оптимізму і ще багатьох років життя. Життєвий шлях Федора Пилиповича Желдубова для багатьох керівників служив прикладом для наслідування. Такі люди – жива історія.

Федір Желдубов (зліва) та депутат облради голова С(Ф)Г „Україна-2000” Віктор Дубовик – фото на згадку.