Іван Зайченко демобілізувався рік тому. Військовий ніс службу за контрактом у Збройних Силах України, боронячи рідну країну у складі 503-го окремого батальйону морської піхоти.
Морських піхотинців називають воїнами трьох стихій, оскільки вони можуть діяти з моря, повітря та суші. Серед таких універсальних бійців і наш земляк Іван, який народився у с. Водяне 14-го січня – на Старий Новий рік, коли житом-пшеницею посівальники засівають оселі господарів.
Певно, загартований січневими морозами вольовий характер чоловіка, а ще гостре відчуття відповідальності за тих, хто потребує захисту, допомогли йому остаточно утвердитися у виборі боронити Україну-неньку від агресора. Саме за ратні заслуги погруддя 35-річного морпіха, який отримав звання молодшого сержанта, прикрашають відзнаки: «Учасник АТО», «За службу державі», «За вірність народу України».
Найбільша ж нагорода для чоловіка – безмежна вдячність та любов його донечки Даринки, яку люблячий татко настільки оберігав, що певний час тримав у таємниці те, що перебуває на передовій. «Охороняю танки та іншу техніку», - заспокоював у коротких телефонних розмовах військовий доню. 
Втім, все таємне рано чи пізно стає явним, тож від бабусі дівчина все ж таки дізналася, що її батько – військовослужбовець. Даша настільки пишається своїм татусем, що присвятила йому вірш:
Мій татусь – моя гордість, надія,
Захищав Батьківщину свою,
Щоб у ріднім краю моя мрія
Зацвіла цвітом ніжним в гаю.
У жорстокім бою на Донбасі
Ворог градами все накривав.
Ми молились за наших солдатів.
Життя другові друг рятував.
Друг прикрив мого тата собою.
Його подвиг – це мій оберіг.
Помолімося, друже, з тобою
За солдатів, в борні хто поліг.
Три нагороди! Татусь мій – герой!
«За вірність народу Вкраїни»,
«За службу державі», «За участь в АТО».
Не знати нам зроду руїни! 
В нас кордони одні-єдині,
Україна – єдина-одна,
Буде жити в віках і віднині,
Бо героями славна вона!
Саме міцна віра й молитви матері та доньки оберігали солдата на війні. Палко чекала на свого захисника, тримаючи надійний тил, ще одна жінка – Тетяна, яку Іван взяв за дружину влітку 2017-го року. І він повернувся, бо здоров’я, що, на жаль, підірвав на війні, не дозволяє більше захищати Батьківщину. 
Службу в АТО Іван згадує із болем, який запікся на душі від того, що втратив декотрих побратимів, яких вже не повернути назад. Світлий спомин про них навічно в його серці. 
- Не зітреться з пам’яті також обстріл з великокаліберної зброї, який стався 22-го травня 2018-го побіля селища Талаківка, що розташоване над річкою Кальміус. Це за декілька десятків кілометрів від Маріуполя. В мирне місто, на щастя, в нежитловий сектор, тоді летіли снаряди калібром 120 та 150 міліметрів, - ділиться одним із тих спогадів, який найбільше закарбувався в пам’яті, співрозмовник.
Атовець має позивний, який перегукується з його прізвищем – Заєць. Це зовсім не означає, що чоловіку притаманна полохливість цього звіра, навпаки – спритність та кмітливість. А разом з товаришами по службі на чолі з командиром морські піхотинці називають себе – бойові борсуки. 
До речі, зображення символіки морпіхів у нашому місті можна побачити на алеї Мудрості, де молоді талановиті синельниківці на паркані намалювали цілий цикл картин, присвячених українським воякам. 
Незабаром День захисника України, який відзначається 14-го жовтня. Тож напередодні свята мужності й самовідданості раді познайомити вас ще з одним військовим, який є взірцем стійкості та хоробрості. 

Орися ЛАДАТКО.