Прийшла молода жінка до старої вдови, яка служила в церкві постами і молитвами.
- Чоловік у мене не добрий, не ласкавий… Мало часу зі мною проводить. Робота у нього, друзі…
- А ти?
- А що я?
- Ти любиш його? Добре? Ласкаво?
- Я-то люблю. Тільки за що його любити? Приходить додому сердитий, лається.
- На що сердиться?
- Різне буває… Вечерю не встигла приготувати. В раковині посуд немитий… Або ще щось. Адже у мене не сім рук. Двоє дітей. Меншого до дитсадка. Зі старшим після обіду уроки вчити, нагодувати, попрати… Ви ж знаєте, як з дітьми.
- Знаю, мила, знаю. І ось, що я тобі скажу. Діти з тобою це не назавжди. Пам’ятай про це. Сини виростуть і підуть. Друга жінка стане для них всім. А ось чоловіка Бог дає одного і до смерті. Відсунеш його дітьми – життя всієї сім’ї  зламаєш. І синів так навчи: «Ждемо тата…», «прибираємо для тата», «готовимо для тата», «стіл накриваємо – скоро тато прийде». Шануй чоловіка! Нехай діти це бачать. Тоді і ти любов побачиш. Раніше з роботи прийде, друзів забуде, увагою обдарує, дбайливістю, ласкою. Сам зробить все, що ти не встигла. 
- У вас з вашим чоловіком так було?
- Не завжди. Тепер часто про це плачу. Бог так багато нам дав, що ми із-за незнання або гордині так не змогли взяти. Я думала, чоловік повинен мене любити. Не нагадувала собі, що люблю його, не спішила показувати йому це діями, виправдовувалася втомою, дітьми. Так рік за роком в нашім домі іскрилася коса на камені, поки будинок не став пусткою. Кожну хвилину, кожну секунду життя віддавай любові. Люби, мила… Побачиш, як в твоїм домі розцвіте щастя, круглий рік буде цвісти це дерево в ваших серцях. До останнього вашого подиху.
Тож, може, тим, у кого в подружніх стосунках дедалі частіше трапляються непорозуміння, варто щось змінити у своїх взаємовідносинах? А тим, хто живе в любові в злагоді, - хай так буде і надалі!

Валентин ВАСИЛЕНКО. 
сел. Первомайське.