Саме цей клятий льодяник на паличці таки змусив мене втрутитись. Хоч одразу після виходу на пенсію, пам’ятаючи, як дратує і, здається, навіть заважає в роботі «громадянська активність» критиканів-стариків, я сказала собі: а тепер сиди і не цвірінькай. Ясна річ, багато чого у сучасному бутті нас, відставної кози барабанщиків, не влаштовує. Але… Було колись те, що звалось «наші часи», а тепер от – їхні. Погані? Значить, такими ми їх зростили. Що вже тепер з нашими слабкими силами зробиш? Тож і спостерігай мовчки.
Ну, спостерігаємо. По телевізору, з балкона, з лавочки біля двору чи під’їзду. Розповіла, наприклад, сусідська невістка, якось упавши на мить перепочити на нашу лавочку, що слава Богу, працює офіційно оформленою, але… Працює по 12 годин 6 днів на тиждень, а платять офіційно тільки мінімалку.
- Це ж справжнє рабство, - «цвірінькнула» я. – А двох хлопчаків твоїх хто виховує? Навіщо ж ти це терпиш?
Глянула, як на дивачку: «Що ви розумієте у сучасному житті?..»
Ось так. Але давайте краще про приємне.
Найприємніше, коли перед очима щебечуть діти. Якщо, звичайно, щебечуть, а не оглушають зі своїх гаджетів тим, що  в них зветься музикою. Або не розповідають щось одне одному, через слово вставляючи таке, що вуха в’януть. О господи! Знову з’їжджаю на стариківське буркотіння. 
Ну, ось вийшли гуляти мої здалеку знайомі десятирічні Роман і Діма. Чудові хлопчаки. Граються в м’яча, просто так, регочучи, вертяться шкереберть, як кошенята – душа радіє. Та що це? Ну як ти не помітиш, що і позавчора, і вчора, і сьогодні… та щодня одне і те ж. Як тільки виходять хлопці, то одразу біжать у найближчий магазин, а потім граються. Але Діма при цьому їсть тістечко, морозиво, цукерку, апельсин чи банан, а Ромка… тільки грається.
Помітне і злегка самовдоволене Дімчине хизування і затаєно-заздрісні Ромчині погляди скоса. Але – мовчу. Бо ж «що ви розумієте у сучасному житті»… І от – не витримала. Дімка смоктав отой самий чупа-чупс, напевне, якийсь незвичайний, бо час від часу виймав його з рота, уважно обдивлявся і вертів перед Ромчиним носом. А той з усієї сили намагався «не звертати уваги» і щось розповідати. Господи, як же йому, по всьому було видно, хотілося того незвичайного льодяника. 
- Рома, - покликала я, - а йди-но сюди. Скільки коштує оте?
- Чупа-чупс? Дев’ять сімдесят п’ять, - махнув рукою, і така безнадія звучала в цій величезній для нього цифрі. 
- На, йди купи собі, - витягла я червінець.  
І поки більше навіть ошелешено-здивований, ніж щасливий, Ромка бігав у магазин, я спробувала поговорить з Дімкою.
- Навіщо ти щодня чимось при Ромці ласуєш? І не ділишся з другом. Йому ж теж, певно, хочеться?
- Не знаю, - ще більше, ніж Рома, здивовано протяг хлопчак. – Він ніколи не просив. – І, явно збиткуючи, додав: - Та й що йому, лизнути чупа-чупс дати?
Тут з’явився Рома з льодяником. «Ось здача», - простягнув маленьку долоньку з сяючою двадцятип’ятикопієчною монетою, і вони, щасливо сміючись, пострибали на дитячий майданчик.
А мені пригадувалось, як у моєму дитинстві навіть шматок хліба, змащений олією і густо присипаний цукром мама моєї подружки Віри перерізала для нас пополам. І як, бувало, мій тато, принісши з роботи мандаринку чи шоколадку, говорив: «Ти куди, на вулицю? Поділися ж з Вірою. І зі Славіком, і з Любою – з усіма, хто там буде – їм же теж хочеться». А бачачи, що я… скажемо так, дещо розгубилася – на всіх не вистачить, з ласкаво-лукавим усміхом зауважував: «Тоді нічого на вулиці хвастатись». І додавав уже цілком серйозно: «Нічого інших дратувати, щоб їм кортіло».
Цікаво, як же буде з Дімчиними щоденними ласощами завтра?
Але наступного дня я хлопчиків не побачила. Натомість переді мною – руки в боки – постала Дімина мама.
- Ви навіщо мені дитину бентежите? Цей чупа-чупс… чи морозиво… чи цукерка – це що, кримінал? Підсудне діло?
І ще довгенько мене «хрестила», втовкмачуючи, що зараз ніхто не ніяковіє через власний добробут, не соромиться його демонструвати. 
- Ви подивіться хоч би й на депутатів, міністрів отих. Чи не вони більш за всіх хизуються багатством? І нуль уваги їм, що перед телевізором бабусі з півторатисячною пенсією облизуються…
Я слухала її мовчки. І не тільки тому, що у цей жвавий монолог слова було вставити неможливо. По всьому було видно: не зрозуміє. Не зрозуміє поки що, що крім заздрості, яка згодом може стати ненавистю, у Ромці, вона плекає холодну споживацьку бездушність у власному синові. І хто знає, чим обернеться і те, і інше, коли ці пташенята стануть на крило? Невідомо, чи буде її син депутатом або міністром, але вихований у впевненості, що «ви цього варті» і «все й одразу», до людей, а може, й до неї самої він ставитиметься не краще, ніж сьогоднішні депутати до бабусь із півторатисячною пенсією. 
А Роман? Чи просто втече від заздрості, скривдженості, безнадії у закордонне рабство, чи, може, вирішить, що й він же «цього вартий», і захоче «все й одразу». І матиме оте «все й одразу», якщо стане… грабувати й красти. Чи просто з-за рогу з ножем, чи «інтелігентно» - з державного бюджету. Не доведи Господь! Хіба нам цього вже зараз мало?

Лариса ОРЛОВА.