Днями в редакції газети "Берег надій” пролунав дзвінок, який змусив журналіста відразу взятися за перо. 

- Нещодавно по телевізору бачила виступ нашого прем’єр-міністра Миколи Яновича Азарова, який запевнив, що менше однієї тисячі гривень пенсій в Україні немає, як і зарплати – менше 1200 грн.
Чи то він помилився, чи й справді так вважає, - в голосі жінки чулась тривога, - але розповім про себе. Мені 75 років, пенсія – 950 грн. Після закінчення вузу пішла працювати в школу вчителькою старших класів, де й пенсію зустріла. Так склалося, що дітей не маю, чоловіка поховала.
З 950 гривень п’ятсот щомісяця відкладаю на ліки – маю гіпертонію, цукровий діабет, проблеми з серцем. Лікарі попередили, що постійне вживання ліків підтримуватиме моє здоров’я.
Отже, на життя залишається 450 грн., з яких 150 йде на комунальні послуги. Субсидії виділили всього 20 грн., бо маю зайву житлову площу – двокімнатна квартира.
Для прожиття залишається 300 гривень, тобто 10 гривень на день. Звичайно, на такі кошти неможливо прожити навіть найекономнішій людині. Але мене виручає 87-річна сестра, яка мешкає в Росії. Вона має пенсію 13000 рублів. Знаючи про моє тяжке становище, один раз в півроку вона передає мені десять тисяч рублів, які я міняю на гривні і доточую до тих 10 грн. на день.
Крім того, два рази на рік перебуваю на стаціонарному лікуванні, де приймаю 10 крапельниць – це ще додаткові кошти. 
Знову ж по телебаченню слухаю погрози: тих, хто матиме заборгованість з комунальних платежів, виселятимуть з квартир у менші, без зручностей і т.ін. Мовляв, начувайтесь!
Так, я маю зайву площу, на яку субсидія не видається. Що ж мені робити? Відрізати, викинути ту зайву площу чи що? Чи продати квартиру та купити менше житло? Але як це зробити, коли я все життя прожила в цьому будинку, тут у мене добрі сусіди, які свого часу підтримували й допомогли в похованні чоловіка, не обходять мене увагою й зараз, за що їм дуже вдячна. Я вже не кажу про те, що психологи не рекомендують зривати стариків з місця. Та й чи не залишуся я після продажу квартири просто неба? Он скільки таких випадків навкруги...
Постійно чую: криза, криза... Та в мене таке враження, що та криза ніколи не припинялася й не припиниться. Адже з 90-х років як почався безлад, так і досі ми в ньому перебуваємо. Тож мусили б вже звикнути до життя в стані кризи та принаймні не посилатися на неї, виправдовуючи невміння або небажання працювати.
Інколи по телебаченню дивлюсь сюжети про світські вечірки. Ситі, багаті, красиві чоловіки й жінки... Скажу відверто: це так цинічно по відношенню до таких, як я, як значна частина моїх знайомих, котрим і допомоги чекати не доводиться. Хто ж винен, що ми, пропрацювавши все життя, не заробили собі ні поваги, не матеріального забезпечення? Питання риторичне. Бо багаті хочуть ще багатішими стати, а влада посилається на відсутність коштів, на закони, які ніяк не на боці бідних.
Розмову з Оленою КОЗАЧЕНКО
по телефону вела Ася МАРИНЕНКО.