(До 10-річчя виходу книги Валентина Василенка «На зламі»)

Писати цей допис мене спонукали думки моєї колеги і товариша Зінаїди Грушко-Колінько «Для науки і пам’яті нащадкам» (БН №8 від 25.02.2021 р.). Закликала й сама книжка, а точніше, мініенциклопедія історії нашої малої батьківщини.
Я теж з того покоління, що і Зінаїда, і автор книги «На зламі». До речі, за 30 років незалежності ніхто ні разу не згадав, що я – дитина війни, дитина голодомору 1947 року (ходив тоді у перший клас).
Шановний Валентине Якимовичу, я вдячний за Вашу мужність назвати одіозних керманичів Кравчука і Кучму тими словами, на які вони заслужили: один роззброїв Україну, інший знищив агропромисловий комплекс, зробивши нас жебраками.
Також вдячний за ту працю, результатом якої стала ця мудра книга. І третє: спасибі, що я тепер детально знаю історію життя Вашої талановитої, доброї, мудрої, простої й працьовитої дружини, шановної Лідії Постольник. Вона – наочний приклад того, яким повинен бути депутат, державний діяч: все для людей, все для держави. 
Так вийшло, що у мене не було примірника книги «На зламі». Лише знав про неї з повідомлення в «Березі надій». Дякуючи улюбленій газеті, кинувся у пошуки і, на щастя, знайшов її у сільській бібліотеці. 
Прочитав її двічі і вважаю, що цей літературно-документальний шедевр не тільки для науки і пам’яті нащадкам, а символічний наставник у боротьбі за краще життя, за збереження України як держави. Пройшло 10 років, як вийшла книга. Підсумуймо, що змінилося за цей час.
А поіншало дуже багато, і більшість – в гірший бік. Достатньо сказати, що 10 років тому хлібина коштувала 3 гривні, а зараз – 15. Все розкрадається, продається, знищується. Заводи – на брухт, поля – на продаж, селян – в рабство. Навіть у Біблії йдеться: продажу землі – зась. А найбільш трагічне – планомірне знищення села. Як мудро підкреслила Лідія Іванівна, «знищення села – це знищення фундаменту держави».
Ваша книжка, шановний Валентине Якимовичу, наче маячок для кораблів під час шторму. І я вважаю, що необхідний другий том, адже книга належить вже не Вам, а українському народу. Робіть це для нас. А всіх патріотів-українців закликаю допомогти автору, як це було з книгою про Тараса. Доки буде збиратися матеріал, пропоную оформити «самвидав» з фотографій – у кого що є. А друкувати весь цей скарб у нашій улюблениці – газеті «Берег надій».
Удачі Вам, шановні пан Василенко та пані Постольник! 
Слава Україні!
З повагою,

Іван ГУСАРОВ.
с. Дерезувате.