Їх все менше серед нас – тих, хто пережив лиху годину, коли матері божеволіли від того, що на руках вмирала пухла від голоду дитина, і не можна було нічим зарадити. Сьогодні, коли живих свідків найлютішого голодомору 33-го року майже не залишилося, дорожчими стають спогади, які встигли свого часу занотувати учні шкіл на зустрічах з ветеранами, волонтери, журналісти… Ось лише два з таких.
Микола Іванович ЗАІКА з Синельникового (мовою оригіналу – прим. ред.):
- В 1930-м году умерла мать, и мы остались: две сестры, нас двое с братом и отец. Он был очень болен. Хорошо помню 1932-й год, когда мы с братом убирали наш огород. Накопали ведра три картошки и ничего больше не было – все высохло. С братом в клуне ловили воробьев. Картошку чистили, почти не срезая, глубже отрезали только там, где глазки, отец говорил: «Храните в золе, весной будем сажать на картошку».
Сестры разъехались искать работу, одна устроилась в коммуне Ленина. Она могла взять одного из нас – и взяла брата. Другая уехала – и больше мы о ней ничего не знали. Я остался один – отца к этому времени тоже уже не стало… Доел очистки и ушел в Синельниково на вокзал, где жил с беспризорниками, покуда нас не подобрали…
Іван Андрійович СОРОКА з Луб’янки згадував, як у голод 33-го їли калачики, серцевину з очерету. Щоб підтримати охлялих дітей, їх забирали до дитсадка, який працював цілодобово. А там, за спогадами ветерана, їх підгодовували супом із сорго. Четверо його братів померли, адже сил здолати підступну малярію, не залишалося…

Голодомор забирав життя рідних Миколи Заіки та Івана Сороки. Самі ж вони тоді вижили попри все. Сьогодні обох ветеранів вже теж немає на цьому світі. Вони пішли, залишивши нам свої спогади, передавши біль і пам’ять…