Сьогодні, 17 вересня, своє професійне свято – День рятівника - відзначає хлопець, який став на захист своєї держави у 19-річному віці. Саме стільки було Степану Жарову, коли він став контрактником Збройних Сил України.

Служив у 74-му окремому розвідбатальйоні, в роті глибинної розвідки. Їхня база знаходилася поблизу Мар’їнки, там разом з військовими 51-ї бригади вони виконували бойові розвідувальні завдання, допомагали виводити інші бригади, убезпечуючи для них шлях.
За час майже 5-тирічної служби бувало всякого. У тому числі, й поранення, яке Степан отримав, коли на першому БТР в колоні разом з товаришами їхали на Савур-могилу, щоб допомогти нашим бійцям. Поранення, та ще й контузія – тому лікування проходило аж у трьох шпиталях, втім, вже через три тижні наш герой знову був у строю. Термін його контракту закінчився у 2016-му році, та попри це, Степан Жаров ще понад два роки боронив рідну землю, стоячи на варті її незалежності.
На час коротких відпусток хлопець повертався до рідної Великомихайлівки. Доля звела його з красунею Лідою з сусідньої Миролюбівки. Пізніше під час приїздів на батьківщину Степан встиг і одружитися, і стати батьком крихітки Ганнусі.
Сьогодні молода сім’я мешкає у Миролюбівці. Лідія працює у старостаті, а Степан, пройшовши курси, став водієм 48-ї пожежної частини, що розташована у Синельниковому. Другий рік він знову стоїть на захисті – цього разу оберігаючи нас від небезпечної полум’яної стихії. 
- Літня спека – це, на жаль, період частих пожеж, - ділиться з нами Степан. – Тож найчастіше доводиться виїжджати на випадки загорання сухої трави. Втім, найбільше запам’ятався саме зимовий виїзд, коли горіла церква у с. Раївка. Згадаємо, якою теплою була минула зима, на котру припав ледь не єдиний морозяний день. Саме в такий день (чому й запам’яталася ця пожежа) нам доводилося паяльною лампою розігрівати воду, що замерзала...
Як сільський житель, до того ж ще й механізатор за фахом (Степан у 2013-му році закінчив Миролюбівський аграрний ліцей), хлопець мріє не лише жити, а й працювати у селі.
- Я з села нікуди не поїду! – впевнено і переконливо каже Степан. – Його треба повертати до життя. Звісно, прогрес має бути прогресом, і без новітніх технологій також не обійдешся, але як же боляче спостерігати ряди сонячних батарей та панелей там, де ще вчора вирощували хліб…
Непокоїть нашого героя й стан доріг, що є вже, як-то кажуть, «притчею во язицех». «Ми можемо проїхати від Миролюбівки до Тельмана, а дістатися від Синельникового – проблематично. Не кажу вже про Андріївку, де взагалі немає дороги, - занепокоєний Степан. – То як ми хочемо, щоб тут залишалася молодь, якщо вона навіть за межі села не завжди має змогу вибратися!».
У вільний час (якого зазвичай обмаль, адже окрім ризикованої напруженої роботи, Степан разом із дружиною тримають чималеньке господарство) хлопець відправляється до навколишніх ставків, аби посидіти з вудкою. Його особистий рекорд – короп на три з половиною кілограми, і Степан Жаров рішуче налаштований перевершити його.
Ось такий мужній захисник, який сьогодні застосовує набутий досвід та вміння у професії рятівника, поєднуючи в собі ці високі звання і повністю відповідаючи їм. Хочеться при-вітати Степана Жарова та його колег з професійним святом, подякувати їм за готовність будь-якої миті прийти на допомогу та побажати якомога більше спокійних  і безпечних хвилин в їхній важкій, сповненій ризику роботі.

Оксана ЛЕНДА.