 Шановні підприємці Синельниківщини!
Кожного року у День Незалежності або напередодні ми з вами збираємося на святковий концерт. Для багатьох з нас цей День, 24 серпня, є радісним, або нам скоріше за все дуже хочеться, щоб він був радісним: з піснями, виставами, гумором, смачненьким застіллям і спалахами салюту на вечірньому небі.
Цей День змушує мимоволі задумуватися: що зроблено у країні нового, великого? Яких успіхів досягла наша держава у світі? Чи стало наше життя щасливішим, чи ясно бачиться наше майбутнє у найближчі 10-20 років?
Як відповідь, у певному сенсі, на ці запитання розповім дві історії про зустрічі з небайдужими людьми, які відбулися протягом останнього місяця.
Дніпропетровськ. Саджуся у трамвай. Там чоловік з 20 людей. Попереду сидить дідусь з сумками і баклажкою з водою на 6 л. Дідусь щось думає, трошки сіпає головою у такт своїм, видно, емоційним міркуванням. Я дивлюся на його спину, ледь видно профіль його обличчя, бачу його простенький одяг. Намагаюся вгадати скільки діду років, куди може оце їхати. Виявляється, він давно вже запримітив мене і вів щодо мене власний розрахунок: бадьорий чоловік з портфелем, біленька, аж сяє, шведка, на запит кондуктора відповів «посвідчення», - без сумніву, чиновничок якийсь випадково скориставсь трамваєм!..
Ось дідусь різко повертається, торкається моєї руки і каже, - послухайте хвилинку, що мене турбує (розмовляє російською). Перед розпадом Союзу нас, українців, було на 20 мільйонів більше, ніж сьогодні. Де діваються люди? Ми ж не воюємо! Був оце у лікарнях, то знаєте, як зараз багато дітей, хворих на рак, параліч?! Нам, старим, як можна у місті прожити на 1200 гривень у місяць?
Цей дідусь подумав, що я при владі, і вирішив ввічливо і досить голосно посоромити чиновника на весь вагон. Сказав йому, що я підприємець і знаходжуся у тій же шкурі, що й зневажений пенсіонер. Він миттю перейшов на дружній тон і ми ще хвилин десять обмінювалися думками. Діду виявилося 84 роки, багато лиха на своєму віку переніс, але не втратив чистого погляду на життя, гумору і здоров’я.
Друга зустріч відбулася в електричці. Ми з товаришем їдемо з роботи додому, ділимося враженнями від прожитого дня. З сусіднього купе до нас підсідає видний чоловік років 70-ти. Впадає у вічі його сива шевелюра, зі смаком вивершена у зачіску. Добірною російською каже: вибачте, що втручаюся. Бачу, ви люди освічені, інтелігентні. Хочу від вас почути відповідь на одне запитання. Мені цікаво, що саме ви скажете.
Чоловік розповів, що він був провідним конструктором-інженером на Павлоградському «55-му». Пишався тим, що наші (совєтські - павлоградського виробництва) бойові ракети завжди літали, коли навіть американські падали. Літали… У різні часи об’їздив він пів-світу. Каже, німці дивувалися: як можна було втратити такий завод, розібрати його на цурки і головне - роззброїти новостворену державу! Розповів, яка геніальна його донька: академік. Але давно мешкає за кордоном. Там вчилася й там отримала визнання. У нас в Україні вона була б вченим з нереалізованим талантом, з жебрацькою зарплатнею. Так ось, повернемося до запитання, каже. У мене французи запитували, Мішель, чому ви в Україні так бідно живете? У вас же такі землі, такі таланти?! Я їм відповів, але хочу від вас, молоді люди, почути, що ви скажете.
Я взяв слово. Перша причина, кажу - все, що вродила урожаями наша земля, все, що добули з її надр, переводиться у золото і вивозиться закордон. Друга причина нашого жалюгідного становища - це нерівність громадян перед законом. Дуже часто ми є свідками, що для «вибраних» законодавство відсутнє взагалі.
Сивочолий чоловік веде далі: - А я відповів їм, що під час війни ми так багато поклали сил, ресурсів, щоб врятувати вас, французів, всю Європу і світ від гітлеризму, нашу землю так сильно було зруйновано, що й досі не можемо відновитися… Французи кажуть: так Німеччину ми з вами зруйнували вщент, а вони давно вже й нас випередили…
Далі чоловік показав перші примірники власних книг, які хоче видати. Це поетична збірка та низка досліджень з народної медицини.
У ці передсвяткові дні свердлить думка: а що я особисто зробив для ствердження України справжньої, яка сміливо кинеться доганяти сусідню Польщу, братню Грузію, почне рівнятися на досягнення держави Сінгапур? Прикрасив хату жовто-блакитним прапором; підготував свій оберіг - сорочку-вишиванку; завжди слідкую за чистотою власної мови; постійно займаюся самоосвітою; ставлюсь до ближнього, як до самого себе.
Що хочу насамкінець побажати вам і вашим родинам, дорогі підприємці? Щоб у неділю і свята ваші очі завжди споглядали небо, щоб гармонія панувала у ваших душах така, як на небі. Слава Україні!
Микола ЄРОХІН, Голова Асоціації підприємців м. Синельникового.
|
