Жили собі були старий із старою…
Ні-ні, шановний читачу, далі буде не казка, незважаючи на класичний початок. Ці старий із старою жили-були не в тридев’ятому царстві, а в нашому славному Синельниковому. Тому подальша оповідка, здається, цілком тягне на сценарій фільму жахів. А втім, судіть самі!
Отже, вийшовши на заслужений відпочинок у великому промисловому місті, подружжя вирішило переїхати до тихого Синельникового. Колись, декілька десятиліть тому, жінці довелося працювати у цьому райцентрі, і з тих пір в неї збереглася пам’ять не лише про його екологічність, але й про привітність, доброзичливість, душевність містян. Ех, згадала, як то мовиться, бабка, як дівкою була. 
- Оформимо, стара, - турботливо зауважив голова сім’ї, - будиночок на тебе. Щоб потім (читай: після його скону) не було зайвого клопоту з переоформленням. 
Забув, неборака, де живе і що за часи тепер настали.
І коли через сім років помер, виявилось, що дружині все ж доведеться оформлювати спадок. Шлюб був офіційний? Отже, діду належала половина, а значить…
Ошелешена бабця рвонула по юристах. А втім «рвонула» - то гучно сказано, бо стара вже ледве пересувається з допомогою коли одного, а коли й двох ціпків. 
Ну, всі п’ятеро з відвіданих правознавців спочатку щиро дивувались (мовляв, та справа ж тут ясніше ясного: дім ваш), а потім, кудись зателефонувавши, ховали очі і говорили: «Так, закон тепер такий». І пропонували власні послуги хто за три, хто за чотири тисячі. А п’ятий, так той зовсім, проводжаючи стареньку попід ручку до дверей офісу, ласкавенько так шепнув: «Консультація чотириста гривень». Ще б пак: він був відставний суддя – задарма нічого робити й говорити не звик.
Ну, діяти нема чого – треба звертатись до суду. А зробити це в наш час, у нашій країні, як відомо, без участі адвоката неможливо. Отже, не бачачи світу божого за слізьми і напозичавшись по всіх знайомих, колишня ентузіастка Синельникового стала судитись. 
Справа була «страшенно» складна, тому судова тяганина склала аж чотири засідання і продовжувалась рівно півроку. Нагадаємо ще раз: домик з самого початку на 100 відсотків записаний був на бабусю, і вся судова катавасія була абсолютною формальністю. Однак при цьому, нагодувавши нотаріусів, адвокатів, експертів, власне суд, а ще ж банк, через який здійснювалися всі платежі з нарахуванням, ясна річ, комісійних. Нікого не забула? Забудеш тут: у майже десять тисяч стала справа – боргів на три роки вперед.
Та всьому приходить край. Закінчився й суд. Зареєструвала старенька право власності (так і не второпавши гаразд на що) у центрі надання адміністративних послуг (ЦНАП). Де, гріх було б про це не сказати, майже у єдиному на все місто місці з нею повелися на диво по-людськи: і пояснювали все доброзичливо й терпляче, і підказували, як краще чинити, і навіть з другого поверху, куди відвідувачці з ціпочком здертись було таки несила, чиновниця спускалася сама. Можемо, якщо хочемо. 
Зітхнувши, хоч і крізь сльози, з полегшенням, але, хоч убий, так і не зрозумівши, до чого у цій більш ніж дивній суто сімейній історії другою стороною судової епопеї була територіальна громада міста Синельникового («відповідач – територіальна громада міста Синельникового» – чітко, однак, написано у офіційних паперах), жінка ледь-ледь почала заспокоюватися. Аж тут – нова поганка.
У день свята Воздвиження животворящого Хреста Господнього, коли, кажуть, вже всі гади земні по норах ховаються, у оселі нашої героїні (та що там таїти – про себе розповідаю!) наче грім небесний пролунав телефонний дзвінок.
- Шановна, - прозвучало із слухавки, - проводимо верифікацію призначення субсидії. Так що ви, напевно, не розраховуйте. 
- Як? – Тільки й видавила з себе ще не одійшовши гаразд від українського правосуддя. 
- А так. Ви отримали спадок.
При згадці про спадок і муки, які довелося щойно пережити, я, зізнаюсь, завелась.
- А хоч трохи совісті у вас є? Який спадок? Хата як була моя, так і є. Ніякого матеріального змісту все оце переоформлення не мало, і нічого мені не принесло, крім збитків…
Посадовиця соціального захисту щось бубоніла, а в моїй голові спливла минулорічна історія, коли оцей синельниківський соцзахист не надав субсидії жінці, з дитинства хворій на ДЦП, що після смерті матері оформила на себе хату, в якій прожила все своє обездолене життя, а значить, отримала спадок. Спасибі, хтось напоумив нещасну звернутись до області, і звідти допомогу все ж призначили. А наші – кремінь! Помреш від такого соцзахисту? Ще й краще. А то розвелось вас, пенсіонерів-обтяжувачів бюджету. 
І дивись же ти: сплять при цьому спокійно, не гризе їх сумління, гріха не бояться, за який, щоб вони там не думали, а відповідати, як сказано в писанні, будуть їх діти. Ще, певно, й блюстителями громадського інтересу себе вважають. А хіба отой «громадський інтерес» - це не я? Хіба не мені держава обіцяла, що я не буду витрачати на комуналку більше 10-15 відсотків доходу? Щоб щось від пенсії лишалося і на хліб, і на ліки…
Чи, може, в громади міста Синельникового, від імені якої чинить оці неподобства чиновна дрібнота, інший інтерес? Щоб пошвидше прибрались, як тут кажуть, на «Синельникове-3» (читай: на цвинтар) «обтяжувачі бюджету»? І якщо це так, то… Кажуть: навіщо ця дорога, якщо вона не веде до Храму. І тоді – навіщо нам цей бюджет і ця влада, якщо вони не для нас?

Лариса ОРЛОВА.