Наш земляк Володимир Шилов отримав професію водія у Миролюбівському професійному училищі №75 і після служби в армії став працювати за спеціальністю у місцевому колгоспі  ім. Карла Маркса. Одружився, народилася донечка. 
І все, здавалося б, було добре, але…. Посеред ночі 24 червня 1986 року з’явився представник військкомату та повідомив про терміновий виклик. Зазначивши, що їх направляють на термінове навчання приблизно на пів року і не приховуючи, що потрібна допомога в подоланні наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, Володимира та ще 11 синельниківців літаком  відправили  до села Оране Київської області.
– Ніякої особливої тривоги ні в мене, ні в оточення це не викликало. Тодішні ЗМІ повної інформації не давали. Ми, молоді хлопці (мені було 26), добровільно стали на захист рідної землі, майбутніх поколінь від можливого поширення радіації та їх наслідків. Працював я в 25-й бригаді інженерно-технічного батальйону шофером на КамАЗі: 5 днів в першу зміну (вдень), потім  в 3 зміну (вночі). Вивозили ґрунт, каміння, плити, поверхню знімали на 10 см і все утилізували. Перебував там з 24 червня по 18 липня 1986 року, – згадує Володимир Миколайович.
– Ліквідовувати наслідки аварії довелося в спекотному червні, через два місяці після вибуху. Реактор ще димів, працював я на 5-6 енергоблоці. Концентрація радіаційних випромінювань була дуже високою. Найбільше мене вразила безлюдність. Зовсім пусті села. Блукали корови, коні та інші свійські тварини. Люди, як показують в фільмах, просто скупченнями тікали, полишали свої домівки. Багато було пшениці на полях, але її ніхто вже, мабуть, не збирав. 
Ліквідаторам видали спецодяг, чоботи, в яких вони і працювали щодня. За словами Володимира Миколайовича, рівень радіації вимірювався абияк, не було й належного забезпечення засобами захисту на відміну від інших формувань, знайомі з яких розповідали Шилову, що їм кожного дня видавали оброблені захисні костюми, респіратори, вимірювали дозиметром рівень радіації.
– Більшість моїх друзів по Чорнобилю вже пішли в інші світи. Сам я маю дозу опромінення 25 рентген, інвалід ІІІ групи, отримав статус чорнобильця-ліквідатора ІІ категорії, – говорить один з тих, хто закривав собою інших. А на питання про нагороди чи відзнаки відповідає: 
– Найкраща моя нагорода – це  те, що я живий, що маю повагу родини, друзів, оточуючих. 
Ми дійсно безмежно поважаємо нашого земляка, і сьогодні, коли відзначається 35-та річниця з тієї жахливої квітневої ночі, хочемо ще раз подякувати йому за мужність і справжній подвиг, який він вершив заради всіх нас.

Односельці.