- Даремно нині вважають, що ми не збирали з гектара по 70 центнерів пшениці, – гарячкує двічі ордненосець з Раївки Віктор Головко. - У нас тут колись ріс сад. Його потім викорчували, а ділянку обробили та посіяли пшеницю. Своїм комбайном заїхав я на те поле – врожай тільки такий, 75! А взагалі за сезон обмолочував по 1000 тонн. І таких в районі передовиків налічується немало. Ви думаєте, даремно тоді давали нагороди? Перший орден Трудового Червоного прапора мені вручили в 1973 році, другий - в 1976. За високі показники в праці. Не знаю, кому як, а мені було приємно. Не вірите? Відчував якесь (на мить замислюється) піднесення. Взагалі коли до людини виявляється повага, то й вона намагається відповідати цим же.
В жовтні цього року Віктор Григорович відзначатиме 77-річчя. Хоча й не віриться – він енергійна людина, активний у розмові. Може, через те, що виріс у багатодітній родині, де діти практично доглядали один одного. А як іще? Тато й мамо на роботі. Тоді ніхто й не надавав відпустки до виповнення дитині 3 років. Тому вдома старші доглядали за меншими, жили дружно, інакше бути не могло.
Після семирічки Віктор вступив до Дніпропе-тровського фабрично-заводського училища. Отримавши спеціальність тесляра, пішов працювати на завод, гуртожиток надали хлопцеві. Працюй! Однак ледве витримав рік. Не приваблювало його міське життя. Тягнуло до села, до землі. Полишив обласний центр і подався до села Миролюбівки, де учився на механізатора. Оце його!
Пригадує, як вперше сів на трактора. Здавалося, що не лише він радіє, а й усі навколо нього! Нелегка це праця – робота в полі на тракторі чи комбайні. Техніку яку недосконалу тоді мали! Хіба такі трактори та комбайни, як нині! Увечері добереться додому після роботи – одні очі блищать, бо все обличчя пилом покрите. І їсти не хочеться – наковтався пилюки! А назавтра знову те саме. І так з року в рік. З трактора – на комбайн. І навпаки. Сам і лагодив – техніка у нього рідко коли ламалася, бо перебирав по гвинтику.
Має Віктор Григорович двох синів і доньку. Мешкають вони окремо, а він один у двокімнатній квартирі, яка розташована у багатоквартирному двоповерховому будинку. Пенсія понад дві тисячі гривень.
– У мене все є: житло, зручності, діти відвідують, онуки. Здається б, радіти, однак немає радості, - в очах колишнього механізатора з’являється сум. – А як може бути інакше, коли йде війна, коли між двома народами з’являється ворожнеча. Мій син військовий. Служив ще за радянської влади у Москві, та там і лишився, став військовим. Їздив до нього минулого літа. Коли знайомі дізналися, що я приїхав з України, приходили мене навідувати. Ворожості з їхнього боку ніякої не спостерігав. Навпаки, доброзичливість, дружелюбність, повагу. Всі сходяться на думці, що нинішня неспокійна ситуація має скоріше закінчитися.
Не знаю, як ви, а я живу з непокоєм в серці. Мабуть, як і багато українців. Думав, піду ось на пенсію (ще після виходу на пенсію Головко працював, всього робочого стажу 48 років), відпочиватиму, дітям, онукам радітиму. А виходить зовсім по-іншому.
А хіба можна спокійно дивитися, коли молодь ніде працює? Причому навіть якщо робота є, то не дуже нею переймається. Краще до шинку чи хоч кафе – все одно, лише б „вжити” отієї оковитої. Ось вам і неспокій.
Врешті наш співбесідник посміхається: „Дуже вірю що все стане на свої місця. Ми, українці завжди були працелюбними”.
Віталій ПЕТРОВ, секретар Синельниківської районної ради ветеранів.
Ася МАРИНЕНКО.
|
