9 липня голова Синельниківської райдержадміністрації Юрій Мартиненко та сільський голова Новоолександрівської сільради Алла Дмитрієва відвідали нашого земляка з Новоолександрівки Петра Бабича у Військово-медичному клінічному центрі південного регіону у місті Одеса.
Сьогодні разом з ним його кохана дружина Оксана, яка підтримує та допомагає йому у важку хвилину. Саме їй і віддали допомогу у розмірі 25 тис. грн. від фонду райдержадміністрації та ради ветеранів, від землевласників та фермерів району, а також обладнання по догляду за хворим. До речі, саме для Петра Миколайовича фермер Леонід Понор і купив це обладнання, а раніше передав йому бронежилет та розгрузку для розміщення магазинів, які так були необхідні Петру під час служіння в армії.
Саме у цій лікарні, у хірургічному відділенні, Петро Миколайович і розповів нам, як це все трапилось. Його мобілізували одним із перших, оскільки він є розвідником. Третього квітня був направлений до Черкаського, потім через місяць відправили до села Котовка Харківської області, звідти 15 червня в село Криниці Донецької області. А 21 червня він отримав важке поранення. Сталося це у Добропільському районі Донецької області.
- Когда начали обстреливать нашу машину, раздалась команда «к бою» и все начали выпрыгивать, но затем услышали: «К пулемету!». Я вернулся, чтобы взять оружие, и почувствовал удар в спину. Не знаю, как дошел к концу кузова, ног не чувствовал, упал на землю с автоматом. У меня были очень сильные боли и ребята прикрывали меня. Постоянно со мной кто-то был, и я всегда слышал: «Держись!». Затем меня положили в машину, сняли бронежилет, нашли шприцы и сделали уколы, что было дальше, уже не помню, – розповідав Петро Бабич.
Його одразу направили до Добропілля, де і зробили першу операцію, видалили нирку. До Одеської лікарні доставили за допомогою вертоліта. Сьогодні Петру Миколайовичу вже краще, намагається підніматися, у чому постійно допомагає дружина. Так, це дуже важко і боляче, проте він не здається.
Вдома за будинком, теплицями наглядають їх діти: Інна – 19 років та Дмитро, якому п’ятнадцять. Їх підтримують та чим можуть допомагають друзі. І як добре, що в цей період сім’я Бабич ще раз отримала доказ того, що в них є справжні друзі.
У свою чергу Петро та Оксана дякують усім, хто не байдужий до чужого горя. У лікарні ставляться добре, ліки усі є у наявності, волонтери подарували ортопедичний матрац. Сьогодні в його палаті вже встановлюють кондиціонер.
Коли Петро приїжджав у відпустку, то завжди говорив, що повинен служити, бо його товариші по службі поважають, називають „дєдом”. Він не боїться смерті, тому що обов’язок захисту Вітчизни є одним із головних пріоритетів його життя.
Будемо сподіватися, що ці жахіття незабаром скінчаться, що Петро Миколайович скоро повернеться додому, де його вже так чекають діти, мама. Адже вдома й стіни лікують, а коли тебе оточують близькі та рідні люди... А ще не покидає надія, що усі події, які відбуваються на сході нашої країни, швидко стануть минулим, бо мирне небо над головою є найголовнішим.
Євгенія ЛЕБІДЬ.
|
