З сльозами на очах згадує своє життя Ніна Таран. Бідувала змалку. Росла з сестрою та мамою, батька майже не пам’ятає – пропав безвісти. Усе дитинство тяжко працювала, тягала мішки, розкидала гній, свиней годувала, аби хоч трохи заробити грошей. Жили дуже погано, бідно. Господарства майже не мали. Була одна корова, та й та така худа, що й дивитись було шкода. Та попри бідність та голод, першу получку витратила матері на спідницю:
- Біла така була, гарна. У синю квіточку, - згадує посміхаючись.
Народилася і зростала у селі Червоне. Батько й мати також з тих країв були. Чоловік з того ж села. Познайомилися на весіллі друзів. Згадує, що на баяні грав, посміхається:
- Гарно грати не вмів, але такий веселий був, що той баян наче сам видавав звуки.
Вийшла заміж, народила трьох чудових дітей. Аби прогодувати їх, пішла працювати. Років 20 пасла та доїла корів. Тридцять голів чекали її щодня. Пам’ятає трьох бичків, яких сильно любила. Один чорненький з білими плямами і два такі, наче сонечко, червоні. Колектив був дружний, веселий. Працювали день і ніч. Надої були великими, молоко жирним. Тож, 1978-го року отримала Орден Трудового Червоного прапору.
- Чи пам’ятаєте ви день, коли вам вручали нагороду?
- Звісно, пам’ятаю. День був чудовий, сонячний. Нагороду вручали у Роздорах. Було так радісно від того, що мою працю оцінили. Не знаю, кому як, а мені приємно. Коли до людини відносяться з повагою, то й вона намагається відповісти тим же.
Дітей ростила щирими, люблячими. Думала, що почалося нове життя, з’явилася радість в очах. Та не довго та радість палала… Згадує горе:
- На селі хлопці гуляли, все бігали до ставка купатись. Та один зробив самопал. Довго кликали мого сина гуляти, та я наче відчувала біду, все відмовляла. Пішла поратись у хаті, раптом чую - хтось гукає. Я зрозуміла, що якась біда, наче серце плакало. Бігла, землю під ногами не відчувала. Таки біда. Синочку моєму у скроню той самопал відскочив, ранка така маленька була, думала, що врятуємо. Та, мабуть, не судилося, навіть до лікарні не встигли довезти… З того дня голова в мене почала сильно боліти. У нашій лікарні дали направлення в Одесу, лікувалась там довго. Однак горе таке сильне, що жодні ліки не допомагають.
Живе Ніна Омелянівна у невеличкій хатині на краю села. Має господарство. Грошей геть не вистачає.
- У мене є діти, онуки, вже й два правнуки маю. Здається, радіти б потрібно, та радості мало. Поки були молоді, працювали – були потрібні. Працювали не заради нагород чи визнання, працювали на благо країни. Та попри все немає від влади допомоги. Усе життя трудилися з дня до ночі. А на спокійну старість так і не заробили,- в очах з’являється сум, блищать сльози, гіркі сльози…
Анна ПОБІГАЙ.
|
