Дитячі листи на фронт.
Напередодні Дня Збройних сил України журналісти „Берега надій” разом з головою Синельниківської районної ради Юрієм Мартиненком побували у селищах Черкаському та Гвардійському Новомосковського району, де розташовані окрема 93-я механізована та 25-а окрема повітрянодесантна бригади. Мета візиту була подвійна – передати нашим землякам, які служать у цих підрозділах, гуманітарну допомогу та побувати на урочистостях у 93-ій бригаді, де двом синельниківцям мали вручати бойові нагороди.
Ще на під’їзді до Черкаського стало зрозуміло, що сьогодні на цій території живуть за законами воєнного часу. Свідчили про це наметові містечка військовослужбовців, яких ще півроку тому тут ніхто не бачив, часті пересування різношерстих за віком та камуфляжкою людей, постріли на полігоні і рух військової техніки з характерними білими смугами на капотах та бортах. Але при всій, здавалось би, суворій годині, практично кожен зустрічний військовослужбовець з суто цивільною доброзичливістю допомагав знайти нам підрозділи наших хлопців.
Першим ми зустріли Федора Федотова, мешканця Іларіонового, служить з серпня механіком-водієм потужного МАЗу, який доставляє у зону АТО багатотонну броньовану техніку. Вигляд мав дещо заморений і все витирав замащені мастилом руки. Як з’ясувалось, він днями мав виїздити на бойове завдання, але несподівано „спіткнувся” його бойовий кінь. То ж поспішає відремонтувати і до нас вибіг буквально на кілька хвилин. Передаємо пакет з теплими бурками, рукавицями і іншими волонтерськими речами, записуємо чергові його побажання, які Юрій Іванович обіцяє задовольнити найближчим часом. Їх небагато, та і скарг на солдатське життя-буття немає: в казармах тепло, годують нормально, в баню водять. Сім’ї привіт.
Анатолія П’ятницького, мешканця Третякового Гірківської сільради, знаходимо у наметовому містечку прямо на полігоні. Військова спеціальність у Анатолія гранатометник, тому тренують його з особливою ретельністю. І не на папері, а кожного дня на стрільбищі. Він уже побував у зоні бойових дій і прекрасно розуміє, як важливо мати відповідні армійські навики, щоб вижити і перемогти ворога. Скарг знову ніяких, незважаючи на нібито й похідне життя. Видали все – від зимових берців на натуральному хутрі до сигарет.
Віктор Дюрдь з Романівки Майської сільради особливо радий був буркам, які для його пораненої ноги саме те. А то прострелена ступня у берцях розпухає і ходити зовсім важко. Лікарі ніяк не визначаться, чи то комісувати його чи задіяти в тилу. Сам же Віктор вважає, що йому пощастило: - Ми йшли в атаку на броні, я прикривався за баштою бетеера. В кулеметі закінчились патрони, я нахилився за новим магазином і в цей час пролунав постріл снайпера. Секунду раніше – і куля могла б бути в голові, а не у нозі. Бог відвів.
Двадцять п’ята аеромобільна – гордість українського війська. В зоні АТО вона понесла найбільші втрати (з врахуванням збитого літака ІЛ-76), але і ворогу „дала прикурити” так, що деякі бандитські формування у безсильній люті погрожують не брати бійців двадцять п’ятої у полон. На ці погрози відповідь наших десантників одна – не дочекаєтесь, щоб ми здавались. Але реальність і небезпеку ситуації прекрасно розуміють, тому час тимчасової ротації використовують не для відпочинку, а для напружених занять та вдосконалення військової майстерності.
І ви знаєте, щиро віриться у їхню силу і мужність, які ми відчули під час спілкування. Навіть по зовнішньому вигляду (нехай не образяться бійці інших частин) гвардійці виділялись своєю виправкою. Хоча лише півроку тому вони були цілком цивільними людьми. Наприклад, Володимир Родзін з села Мар’ївка займався своєю справою і ніколи не думав, що знову доведеться брати у руки автомат та відновлювати воєнні навики: висадка з вертольоту, стрибки з парашутом, жити по кілька діб в лісу, спати під відкритим небом.
А в тому, що це ой як знадобиться в екстремальних умовах реальних бойових дій уже переконався Дмитро Гриб під час кількадобового рейду по тилах сепаратистів. Хльобнув хлопець всього в переносному і буквальному сенсі: і воду з калюж доводилось пити, і відбиватись від в рази чисельніших найманців.
Під час нашого візиту до десантників ми ще й виконали роль „бюро знайомств”, бо саме під час передачі волонтерської допомоги познайомились кілька синельниківців, які служили поряд, але у різних ротах. Тепер, сподіваємось, їм буде веселіше у тісному колі земляків, особливо там, в АТО, куди їм незабаром знову повертатись для чергової ротації.
А от Андрій Полєтаєв своєї ротації чекав дуже довго. В його танковому екіпажі змінився і механік, і навідник, а йому, командиру броньованої машини з-під Артемівська, ніяк не могли знайти наступника. Про свої героїчні подвиги молодший сержант розповідає мало. Воюємо, з посмішкою відповідає він.
Зараз Андрій в Черкаському отримав іншого танка, на жаль, також не нового, тому знайомиться з бойовою частиною машини, тренуються всім екіпажем.
Що таке пекло українського Сталінграду, як називають сьогодні Донецький аеропорт, вдосталь приміряв на себе зенітник Стас Куций. Саме йому на урочистостях 93-ї мехбригади було вручено бойову нагороду орден За мужність ІІІ ступеня.
Що робить там зенітник, може хтось запитати, адже авіацію сепаратистам Кремль поки що не дає. Але його зенітна установка ефективна зброя і проти піхоти, і проти бронетехніки. Встановлена на кузові вантажівки вона стала справжнім пересувним дотом, який врятував життя багатьом нашим бійцям. Навіть танкісти виходять з укриття на двобій з сепаратистськими танками після того, як Стас „розбує і роздягне” ворожі бойові машини, тобто розіб’є гусінь та розтрощить всю оптику ворожої машини і вона „осліпне”.
- Під час першого обстрілу „Градами” ховались в підвалі і мені здавалось, що гризтиму бетон зубами, бо так було страшно і хотілось вижити. А зараз уже звикли не боятись обстрілів, навчились вести огонь на ходу, а головне – розуміти напарника без слів, думати однаково. Це і допомагає вижити.
А ще Стас розповів про героїчного „Адама”, командира офіцерського екіпажу мисливців на ворожі панцерники:
- Він справжня легенда, який знищив уже три танки під Пєсками. Причому, на „полювання” виходить на наших машинах різної модифікації проти значно сучасніших російських. Коли треба пробитись до оточених, доставити підмогу в аеропорт чи просто ситуація стає критичною, в мегафоні звучить магічне „терміново потрібен „Адам”...
А от Петро Бабич з Новоолександрівки більше не піде в атаку – через тяжке поранення його комісовано. Була тяжка операція, очікує ще одна. Сподіваємось, що вона остаточно поставить на ноги Петра, який на нагородження у Черкаське уже приїхав сам за кермом і на сцену вийшов без милиць. Свій орден він скромно передав дружині, бо якось не зручно хизуватись ним, хоч і заслужено, в тилу, коли поряд сотням його побратимів повертатись в зону АТО. Він їм всім бажав лише одного – живими повернутись до мирного життя.
В те, що воно обов’язково буде, ми надіялись і раніше, а після цих зустрічей остаточно впевнились, що Україну є кому захистити. Можливо, наші мобілізовані вояки не так вишколені, як підрозділи НАТО чи псковські десантники, не ходять строєм, одягнені і взуті часто не за статутом, а „по-волонтерськи”, але мають незламний бойовий дух. І як сказав синельниківський десантник Володимир Родзін:
- Звичайно, хочеться додому, але поїдемо в АТО, інакше ті уроди прийдуть командувати й до нас. Сьогодні кордон Синельниківського району проходить на Донбасі.
Станіслав ТКАЧОВ.
Дитячі листи на фронт.
Орден у Петра Бабича.
Героїчні десантники Дмитро Гриб (зліва) та Володимир Родзін (справа).
Олександр Мірошник (зліва) та Вадим Волошин.
Танкіст Андрій Полєтаєв (справа) нарешті в тилу.
Юрій Мартиненко з Федором Федотовим.
|
