54 дні провели у полоні синельниківські хлопці та їх матері
Про цю історію гуло все місто – ще на початку червня троє синельниківських юнаків потрапили до рук бойовиків Безлера. Та, на щастя, всі поневіряння позаду, і сьогодні про жахливі дні нам розповідає мати одного з бійців Зухра Назарова.
Її син Руслан Назаров разом з товаришем Олександром Малим пішли захищати країну добровольцями, як спочатку думали, на 45 діб. Та цей термін виявився значно довшим, і лише через два місяці отримали можливість на два дні вирватися додому. За ними приїхав їхній приятель Володимир Заїка. Та якщо шлях до друзів обійшовся без ускладнень, то дорогою додому вже на першому ж блок-пості під Амвросієвкою їх затримали терористи.
- Хлопців били до втрати свідомості, потім повезли до Горлівки, де, вже у приміщенні УБОПу, продовжили знущання. Влаштовували показові розстріли, «тир», як вони називали, на колінах, на мішках з піском… А потім почали по черзі допитувати: хто, куди, навіщо. Ще й попередили – будуть розбіжності у показах, розстріляємо. Залякуючи хлопців, казали одному, що іншого вже вбили…
Вже ближче до ранку 6 червня мені зателефонував особисто Безлер і повідомив, що мій син у нього в полоні. Дав мені послухати голос Руслана (почувши його, я з жахом зрозуміла, як сильно він побитий), сказав, що я можу приїхати до нього. Виставив умову: якщо скажу на веб-камеру все, що він мене зажадають, відпустить сина.
Ми з Тетяною, мамою Саші Малого, одразу ж поїхали в Горлівку. Безлер розповів нам, що наші сини «служать не в тій армії, воюють за фашизм, вбивають жінок та дітей» та інші нісенітниці. Мені взагалі здалося, що сепаратистів зомбують – настільки схожими були їх слова, які ми чули як від офіцерів, так і від ополченців.
Кров впереміжку з брудом – такими ми побачили наших синів, яких привели з підвалу. Коли кинулися обнімати – аж заклякли: настільки вони були холодними, тіла наче закам’янілі, а від джгутів, якими зв’язані руки – криваві полоси… Нам виділили кімнату, в якій всі ми розмістилися. Аби залишатися з синами, ми з Танею стали працювати на кухні, щоденно готуючи на 250-300 чоловік, розносячи їжу, перемиваючи посуд. Хлопців змушували носити мішки, ящики з піском, боєприпаси. Двері до кімнати закривати не дозволяли, а вночі періодично просвічували приміщення ліхтариком.
Коли недалеко від приміщення, де ми перебували, почали падати бомби, Безлер сказав, що прикує наших синів на даху, щоб вони стали живою мішенню для своїх же бійців. Як ми переживали за хлопців! Тим більше, що саме в цей час нам вдалося вирватися до Києва, до Адміністрації Президента, де ми буквально хватали за руки кожного з наших депутатів, чиновників, кого тільки бачили. Я зверталася особисто до Юрія Луценка, Давида Жванії, Олега Тягнибока, Валерія Гелетея (який на той час ще не був міністром оборони). Велися перемовини про обмін заручниками, і бойовики вже до цього відпустили кільки полонених силовиків – міліціонерів та прикордонників. Та, зрозуміло, ніхто нічого конкретного нам не обіцяв…
Повернувшись до Горлівки, ми саме потрапили в епіцентр бойових. Всіх полонених (а разом з нашими синами їх було 17 чоловік) кинули у підвал, де дві доби ми провели без їжі, практично без повітря (подекуди паморочилась голова до втрати свідомості). Мобільні телефони спочатку наказали відключити, а потім взагалі забрали…
Коли ми почули «Виходьте!» - навіть не одразу зрозуміли, що нас звільнили. Та, як виявилося, це був генерал Володимир Рубан, який саме веде перемовини щодо звільнення й обміну полоненими. Йому вдалося зробити це і відносно наших хлопців та всіх, хто перебував у полоні з ними…
З якими почуттями ми поверталися! Ніколи не думала, що на очах з’являться сльози при вигляді українського прапору. Нам вітали на кожному блок-пості, віддавали честь військові, втім, головним було відчуття того, що поруч – наші сини. Живі, не покалічені, вільні…
Свої зворушливі спогади Зухра Назарова завершила тим, що навіть не встигла як слід побути з Русланом: побувши вдома всього 10 днів, вже в понеділок, 11 серпня, Руслан Назаров та Олександр Малий повернулися до своєї частини, до товаришів з 25-ї повітрянодесантної бригади.
Оксана ЛЕНДА.
<p style="text-align: center;">
|
