Вже стільки слів сказано-пересказано про аварійний стан братської могили солдат, загиблих при визволенні Синельникового та померлих від ран у евакошпиталі-3147, який розміщався в міській лікарні.
Такого ж теплого і погожого весняного дня три роки тому у газеті «БН» («Ми повинні пам’ятати, за що вони віддали своє життя» №11 від 13 березня 2014 року) ми вже писали про те, що пам’ятник вкрився глибокими тріщинами. І ось днями сталося те, що рано чи пізно мало би трапитись – монумент осипався.
Прикро до щему в серці, що стільки років минуло відтоді як пам’ятник почав рйнуватися, а й досі не знайшлося у міської влади ані бажання, ані коштів, щоб відреставрувати кам’яну згадку про загиблих смертю хоробрих воїнів 25-ї гвардійської та 333-ї стрілецької дивізій в боях за визволення рідного міста. Вони віддали своє життя за мирне небо над нашими головами, а що ми зробили у відповідь?
Не можна залишити без уваги педагогічний та учнівський колективи 3-ї школи, які постійно дбають про обеліск, що розташувався по вулиці Квітневій, неподалік закладу освіти. Але ж не можуть маленькі рученята замісити цементний розчин і викласти заново ті плиточки, що гірким болем впали додолу.
«Доки грім не гримне – рак на горі не свисне», - говорить народна мудрість, тож, може, вже нарешті буде почутим цей болючий гуркіт?
Орися ЛАДАТКО.
|
