Олександр Корума (другий справа) з бойовими товаришами.
Цього разу в зону проведення антитерористичної операції голова Синельниківської райради Юрій Мартиненко спільно з журналістом "Берега надій" вирушив з суто цивільним вантажем – теплим одягом, берцями, бурками, продуктами харчування і дитячими листами та малюнками захисникам українських кордонів. Але від цього маршрут не стає спокійнішим, адже доїхати треба аж на саму передову в район буремного Дебальцівського виступу.
Саме там несе службу наш земляк з Михайлівки Олександр Корума. А сепаратистським снайперам всеодно в кого стріляти, тому, незважаючи на перемир’я, вживаємо належних заходів безпеки:
- Головне – виконувати усі накази бійців на блокпостах і не жартувати відповіддю на запитання типу що везете – зброю, наркотики і чашечку кави. Можуть не зрозуміти ..., - інструктує Юрій Іванович, крутячи кермо „тимошенківського” Опеля сільської медицини. Автомобіля надійного і зручного для такого гуманітарного рейсу.
Перший пост помічаємо на межі Юр’ївського району, буквально в полі. Міліцейський. Дізнаючись, що ми волонтери, документами не цікавляться, а от вантаж оглядають з цікавістю:
- А що нам можете дати, бушлата теплого немає?
Та, мабуть, помічаючи на наших обличчях здивування від такого запитання, швиденько пропускають. Більше, до речі, на жодному армійському посту, а їх було зо два десятки, ніхто нічого подібного не просив. Навпаки – відмовлялись, коли ми пропонували взяти собі яблук. Везіть за призначенням – скромно відповідали.
Однак за призначенням передати гуманітарку вдавалось не завжди. Так, дитячий одяг, посуд та фрукти вихованцям дитбудинку „Топольок” у місті Слов’янську передати не змогли, бо приміщення постраждало від артобстрілу. Через це сьогодні заклад не працює, а дітвору переселили в інший регіон. Однак полишати Слов’янськ не поспішаємо, оскільки тут знаходяться кілька наших земляків.
Спочатку це двоє артилеристів Вадим Гладкий зі Старовишневецька та Віталій Переяслав з Тургенєвки. До корпусів авіаційного технікуму їх перебазували нещодавно після оголошення перемир’я згідно з Мінськими домовленостями. Але час від часу, коли терористи починають атаки, їм доводиться повертатись на передову і давати відсіч нападникам.
На солдатський побут не скаржаться, хоча живуть у неопалюваних приміщеннях. Гріються буржуйками, спеціалізованих сушарок немає, тому змінне взуття та одяг, які ми їм привезли, стануть у добрій нагоді.
Радий гостинцю був і командир БТР-4 Вадим Зайченко з Первомайського. Та ще більше його навідник дніпродзержинець Руслан Гостєв. Хлопця як мобілізували в серпні, так з того часу до нього ніхто не навідувався. В результаті навіть нормального зимового одягу у нього не було, і Вадим попросив районну громаду вважати свого побратима теж синельниківцем та допомогти з обмундируванням.
А екіпаж цей дійсно геройський і брав участь у бойових операціях. Під час однієї з них ворожий гранатомет влучив у башту бетеера і Руслан отримав легку контузію. Врятувала броня бойової машини, яка, до речі, мала бути продана до Африки:
- Наша бронемашина відповідає кращим світовим зразкам і по озброєнню, і по міцності. Шкода, що їх у нас ще мало і багатьом бійцям доводиться воювати на застарілих моделях.
Розповіли хлопці і про стосунки з цивільним населенням. Одразу після звільнення міста відчувалось сильне напруження, тому без гранати в кишені ніхто навіть до магазину не виходив. Але згодом мешканці почали позбуватись мари проросійської пропаганди, хоча ще й сьогодні їх симпатії поділяються п’ятдесят на п’ятдесят. А от у звільненому Лисичанську за Україну більше 90 відсотків населення. Різниця в тому, що там нову владу встановлювали не місцеві чиновники-перевертні, а чеченські найманці та кубанські козаки. Надивившись на їх безчинства, люди зрозуміли, що несе їм „російське звільнення від бандерівців”, і щиро полюбили Україну.
Повертаючись до ситуації у Слов’янську, можна стверджувати, що місто живе звичним мирним життям: працюють магазини та установи, ходять трамваї (де сепаратисти не встигли вкрасти електролінії), горять ліхтарі на вулицях, люди готуються до Нового року і купують ялинки (до речі, по 15 гривень за півтораметрову красуню). Проблеми лише з роботою вузів та технікумів. Стосовно цін, то великої різниці ми також не помітили. Наприклад, на околиці міста у кафе на бензозаправці можна пообідати супом з фрикадельками, картопляним пюре з котлетою, величезним пиріжком з потрібкою та чаєм за 35 гривень. А от пальне на півтори-дві гривні дорожче.
Шлях до позицій 42-го мотопіхотного батальйону, де за 5 кілометрів від Горлівки тримає оборону Олександр Корума, пролягав по селах, які, на жаль, потрапляли під артобстріли сепаратистів. Про це свідчили кілька зруйнованих будинків і тривога в очах місцевих жителів.
- Коли б не туман, ви б змогли побачити позиції „сепарів” он за тими пагорбами. Час від часу через наші голови звідти летять „привіти” з „Градів” у бік Дебальцевого. Кілька тижнів тому чекали прориву і на нашій дільниці, тож окопались по-повному. Тому, очевидно, противник зрозумів, що нашу висотку їм не взяти і облишив загарбницькі плани. Принаймні, поки що, - розповідає земляк.
Найбільше Олександр був радий портативному газовому „шмілю”, з яким у бійців завжди буде і гаряча їжа, і гаряча вода. Бо умови у них дійсно похідні і найскладніші з усіх побачених. Наприклад, до нас на трасу зі своїх позицій через роздоріжжя дістатись змогли лише бетеером. Ним же їм доставляють воду та нехитру солдатську їжу. Тому наша посилка з домашньої консервації, солодощів, консервів додасть трішки домашнього затишку у їхніх бліндажах.
А от в тому, що і в польових умовах з толковим командиром можна налагодити солдатський побут, ми переконались у господарстві нашого земляка з Діброви командира блокпосту капітана Юрія Фоменка. Зі своїми підлеглими він збудував справжнє підземне містечко, в теплих бліндажах якого є електроосвітлення, працює телевізор, Інтернет, облаштована їдальня, лазня.
- Я тут надивився усього і можу стверджувати, що під мобілізацію потрапило багато тих, кого і близько не можна було брати на службу. В результаті у частині підрозділів доводиться більше боротись з алкоголізмом, ніж з сепаратизмом. Тому поки що захищаємо кордони не умінням, а числом, - підсумовує Юрій Миколайович.
Допомоги від волонтерів ніякої не просить, навіть нам на дорогу пропонував тушонкою підкріпитись. Зателефонував одним друзям, іншим і вони уже давно все привезли. Єдине, чого б побільше – великорозмірних скатів. Виявляється, вони є чудовим захистом проти снарядів від „Градів” з уповільненою дією. Ударяючись у такий скат, смертоносний заряд рикошетить і бліндаж залишається цілим.
Повертались додому уже вночі і одразу відчули, що перевірка на блокпостах стала жорсткішою. Як пояснювали бійці з різних регіонів України, багато спроб вивезення зброї та боєприпасів, були випадки прориву диверсантів. Під час однієї аж занадто тривалої перевірки ми не втримались від зауваження щодо недовіри до нас. У відповідь боєць-донеччанин відповів:
- Доки я так суворо перевіряю - до вас не прийдуть ті, з іншого боку блок-посту.
Станіслав ТКАЧОВ.
Артилеристи Віталій Переяслав (зліва) та Вадим Гладкий наказ виконають.
Командир блок-посту Юрій Фоменко.
Бійці 43-ї мотобатальйону з Кривого Рогу, Петриківки, Верхньодніпровська від демобілізації відмовляються і залишаються служити далі.
Перед виходом на чергування.
Дитбудинок „Топольок” після ремонту знову чекатиме на дітвору.
Це лишають після себе російські „Гради”.
Командир БТР-4 Вадим Зайченко (справа) та навідник Руслан Гостєв – екіпаж машини бойової.
|
