Орден Жовтневої революції, орден Трудового Червоного Прапора, також медалі, пам’ятні знаки, Грамоти – такий далеко не повний перелік нагород, які має ветеран праці, Почесний громадянин району Валентин Грунтенко.
З тих бурхливих колгоспних зборів він повертався із сум’яттям в душі. Чи вірно вчинив, що піддався на вказівку згори поступитися посадою голови колгоспу ім. Карла Маркса молодшому та перспективному чоловікові? Чи не підвів він тих людей, які довіряли йому, щоразу дружно піднімаючи руки на звітно-виборних зборах колгоспників за Грунтенка. На цих, останніх, сказав, що здоров’я не дозволяє далі займати відповідальну посаду, на якій 22 роки вірою й правдою служив на благо країни, на благо тих, хто сидів у залі.
Колгоспники не хотіли піднімати руки за нового, бо знали й довіряли саме йому, Валентину Антоновичу. Згадав, як з місця піднявся один товариш і твердо мовив: «Знаємо, що вас змусили подати у відставку! Зізнайтеся, так?» І лише після того, як Грунтенко ще раз послався на незадовільний стан здоров’я, присутні в залі підняли руки за нового голову. Валентин Антонович став очолювати профспілкову організацію. І на цій роботі, як і завжди – сумлінність, порядність, відповідальність.
Однак це потім. А поки що попрямував до тепер уже не свого кабінету, де залишились деякі особисті речі. Там, як і раніше, все на своїх місцях: стіл, стільці, ніяких дорогих меблів, килимів. Та й для чого це все? Адже його робоче місце було там: на полях, на фермах, взагалі серед людей. А в кабінеті - хіба що в години прийому чи якась нетривала нарада.
Йому не соромно перед новим очільником колгоспу – в казні господарства один мільйон карбованців. Наступнику розпорядитися б ними по-хазяйськи. Сподівався: в правлінні мудрі люди, коли потрібно, підкажуть.
Вдома дружина Нінель Яківна (вчителька історії місцевої школи, вона ж кохана жінка, вірний друг протягом багатьох років) кивнула головою: «Я про все знаю. Потім обговоримо. А поки що до столу сідай». Дружина, знаючи його характер, ніколи не опускалась до жалісних висловлювань, просто підтримувала спокоєм (хоча невідомо, що вирувало в її серці), словами типу «життя наше дуже цікаве й багатогранне і не варто витрачати його на образи».
Нінель Яківну ніхто ніколи не називав головихою, бо вона мала інше звання: вчитель. Вчитель з великої літери, яка мала великий запас знань з історії, завжди цікаво й доступно про все розповідала учням, за що вони її обожнювали. До цього часу з великою повагою ставляться.
Доля звела Валентина і Нелю в далекі п’ятдесяті роки на комсомольській роботі. У райкомі комсомолу познайомилися, а згодом зрозуміли, що один без одного вони вже жити не зможуть. Ще б пак! Білява дівчина з сонячною посмішкою, доброзичливим характером не могла не причарувати хлопця з чудовим почуттям гумору, який мав дотепні приказки на кожен випадок, що викликало неабияке захоплення, а часто й сміх. Хоча, звичайно, не це було найголовніше в житті. Обоє знали, що потрібно самотужки здобувати знання, а отже – мати наполегливість, сумлінність.
І вже маючи вищу освіту, обоє ніколи не задовольнялися колишніми знаннями, а ще багато читали спеціальної та художньої літератури. І двом донькам, яким дали життя, прищеплювали любов до науки. Та що там донькам! Онукам були і є прикладом. Всі вони мають освіту, працюють.
Кар’єра Валентина Антоновича розпочалася з комсомолу, згодом, коли став комуністом, призначили секретарем парторганізації. А це, як відомо старшому поколінню, робота з людьми. У нього завжди вистачало часу, терпіння, щоб вислухати кожного, хто звертався за порадою, із скаргою, а то й просто, щоб вислухали. Потім ця практика стала в нагоді, коли очолив одне з найбільших господарств району.
«Сказав Грунтенко», «Валентин Антонович допоміг», «порадив» - ці та інші слова можна було почути від колгоспників. Під час головування споруджувалися важливі для господарства об’єкти, зокрема, механічна майстерня, вівчарня, будинок тваринників, механізовано тік, випускалася газета, в місцевому Будинку культури діяв один з кращих в районі хоровий колектив, який налічував 50 співаків. Зрозуміло, що учасниками його було й подружжя Грунтенків. Виступи хору неодноразово демонструвалися по телебаченню, на конкурсах займали призові місця, за що нагороджувалися почесними грамотами.
На території с. Миролюбівки, крім середньої школи, яку всіляко підтримував колгосп, працював дитячий садочок – нині він не діє, малюків возять до сусіднього господарства.
Неможливо перелічити всього, що зробив Грунтенко для держави, господарства, взагалі для села, для людей.
Нотки суму лунають в голосі колишнього керівника колгоспу, коли говорить про розвал господарства, адже це не стало кроком вперед.
Можливо, оті негативні зміни, що сталися, сприяли погіршенню здоров’я – Валентин Антонович переніс інсульт. Опікується татом, а також і мамою, їхня донька Ірина, котра, хоч і живе окремо, однак щодня навідується до батьків. Незважаючи ні на що, під час нашої розмови в очах співбесідника з’являється блиск. Хоч і повільно, він може висловити свою думку.
Побажавши видужання Валентину Антоновичу, ми полишаємо скромний будинок Грунтенків (ніяких багатств за своє життя вони не нажили). Не заради нагород і слави працювали, просто тому, що вони розуміли найголовніший поклик людини – робити добро іншим.
Іван ЖИТНІКОВ, голова Синельниківської районної ради ветеранів.
Ася МАРИНЕНКО.
|
